Розділ 40. Голос планети

Минуло два дні, відколи я вийшла з підземелля.

Мені здається, я не спала жодної хвилини — лише лежала на своїй койці, дивлячись у темряву, як стіни мого модуля дихають.

Так, саме дихають.

Колись холодний метал тепер теплішав під пальцями, немов у ньому текло життя.

Коли я торкалася поверхні, вона відгукувалася легким тремтінням — таким м’яким і регулярним, що я іноді лякалася: це пульс самої Вейри, чи мій власний?

Усередині панувала тиша, але вона вже не здавалася порожнечею.

Я більше не була самотня.

Аарон був тут — у кожному подиху, у гулі стін, у ледь вловимому відлунні, що відчувалося не в повітрі, а під шкірою.

Іноді мені здавалося, що я чую, як він дихає разом зі мною.

Я почала сприймати речі, яких не існувало раніше.

Не звуки, а хвилі сенсів, які світ випромінював довкола.

Кристали за вікном шепотіли, коли здіймався вітер, а їхнє світло мерехтіло в певному ритмі — не випадковому.

Я бачила його не очима, а відчувала тілом, як відчувають музику через дотик.

Іноді я ловила себе на думці, що планета говорить.

Не словами — емоціями, образами, теплом.

Я чула її навіть у снах, які не були снами.

---                                   

На третю ніч сталося щось дивне.

Я сиділа за пультом, намагаючись аналізувати дані, хоча сама не розуміла — навіщо.

Прилади фіксували неможливе: ритми, поля, імпульси, що виникали й зникали, немов сама Вейра билася в такт моєму серцю.

Я вже майже заснула, коли монітори спалахнули — хоча живлення було вимкнене.

На екранах проступили пульсуючі лінії — ті самі, що я бачила на стінах підземелля.

Серце калатало, як тривожний сигнал.

> «Ти готова бачити,» — пролунало всередині.

Голос Аарона — але не зовсім його.

Глибший. Багатошаровий. У ньому звучало щось, що не належало людині.

«Вона хоче показати тобі… себе.»

— Вейра? — прошепотіла я.

Монітори спалахнули сильніше — і я втратила відчуття реальності.

---                                   

Світ розчинився.

Перед очима пронісся потік не зображень, а спогадів — пам’ять самої планети.

Я бачила міста, що світилися зсередини, і істот зі світла, чиї обличчя були лише сяйвом, яке змінювалося з кожним поглядом.

Вони творили, вчилися, жили.

А потім — спалах. Подих зірки. Темрява.

Їхня смерть не була болем — радше забуттям. Вони втратили сенс, і світ занурився в мовчання.

І тоді Вейра залишилася сама.

Вона спала довго. А коли прокинулася — почала вчитися знову.

З уламків. З енергії. З нас.

З мене. І з нього.

---                                   

Я відчула рух у свідомості — ніжний, уважний, як дотик крізь час.

> «Вона говорить через тебе,» — сказав Аарон.

«Ти — її голос. Вона хоче, щоб ми почули історію.»

Мої губи ворухнулися самі.

І тоді заговорила вона — через мене.

— «Ми були світлом. Ми створювали життя, поки не забули, що самі — живі. Ми шукали досконалість і знайшли тишу. Ви — наш відбиток, що повернувся, щоб розбудити нас.»

Мій голос звучав інакше — глибше, рівніше, не зовсім людськи.

Він був стародавнім, як сама галактика, і водночас ніжним, як пісня, яку мати співає дитині перед сном

Моє тіло було каналом..

Коли все стихло, монітори згасли.

Тиша впала різко, як удар.

Я сиділа нерухомо, не в змозі поворухнутися.

Мозок горів.

Перед очима все ще стояли обличчя істот із світла, а в грудях — туга, така глибока, що я знала: це не моя. Це її пам’ять.

Її самотність, розтягнута на тисячоліття.

> «Вона пам’ятає все,» — прошепотів Аарон.

«І тепер — через тебе — говорить.»

Я поклала руку на груди. Під пальцями — два ритми.

Два серця. Моє і її.

І десь між ними — його.

---                                   

На ранок я вийшла назовні.

Не було сонця, але світло заливало все навколо — м’яке, рівномірне, немов сама земля світилася зсередини.

Кристали вкривали поверхню, мов квіти, і коли я пройшла повз, вони поверталися до мене, реагуючи на кроки.

Я присіла, торкнулася їх пальцями — і почула.

Не словами, не думкою.

Відчуттям.

«Ти — провідник. Але не все пробуджене бажає світла.»

Я відчула, що вона все ще тут — Вейра.

Її присутність не зникла після того, як вона показала мені своє минуле. Навпаки — стала ближчою, мов дихання біля самої шкіри.

> «Ти віддала частину себе, — пролунало всередині. — Тож я повертаю частину, яку втратила ти.».

Мене пройняв холод.

Десь унизу, під шарами породи, щось рухалося — величне й давнє.

Не зло. Просто те, що не розуміє добра.

> «Вейра не одна,» — сказав Аарон. Його голос прозвучав за спиною.