Розділ 39. Серце, що пробуджується

Я не знаю, скільки стояла там — у сяйві, що не мало меж.

Світ навколо розчинився. Зникли простір і час, ніби хтось стер межі між "до" і "після".

Не було більше нічого, крім ритму.

Глибокого, рівного, спокійного — як дихання Всесвіту.

І в тому пульсі я раптом відчула його.

Не десь поруч — усередині себе.

Аарон був у мені.

Його присутність не лякала. Вона не здавалася вторгненням чи тінню.

Це було… як повернення додому.

Як вдих після довгих годин у темряві. Як зустріч із частинкою себе, яку колись загубила серед зірок.

Я не могла рухатися, не могла говорити.

Тільки відчувала, як його свідомість торкається моєї — лагідно, обережно, але впевнено.

Кожна клітина тіла відгукувалася на це, ніби прокидалася після довгого сну.

Мене огортало тепло, настільки справжнє, що я не знала, чи воно походить від мене, чи від нього.

Світло навколо почало повільно згасати, зливаючись у м’які відтінки срібла й синього.

Капсула переді мною спорожніла — лише легкий відблиск лишився на склі, як спогад про щось священне.

Я підняла руку й торкнулася поверхні.

Вона була теплою. Теплішою, ніж мало б бути скло.

Мої губи самі розтягнулися в усмішці — першій за багато місяців.

> «Ти відчуваєш це?» — його голос бринів у мені, м’яко, як вібрація десь під серцем.

«Вона тебе прийняла. Ми тепер пов’язані з нею обидва.»

— Вейра… жива, — прошепотіла я. — І ми — частина її.

> «Не просто частина.

Ти — її свідомість. Її очі.

Вона вибрала тебе.»

Слова проникли глибоко, і від них щось спалахнуло в грудях — теплий поштовх, що розійшовся хвилями по всьому тілу.

І я зрозуміла: планета мене чує.

Мої думки, мій подих, навіть серцебиття відлунюють десь у надрах, у самому серці Вейри.

Немов тисячі невидимих ниток з’єднали нас у єдине ціле.

І я — лише її імпульс, її нерв, її новий голос.

---                                        

Я вийшла з печери, спираючись на стіну — ноги не слухалися, тремтіли, ніби після гравітаційного стрибка.

Світ зовні був іншим.

Занадто яскравим, занадто живим.

Коли я ступила на поверхню, кристали на землі спалахнули.

Не випадково — в ритмі мого серцебиття.

Світ дихав разом зі мною.

Вітер ковзав по шкірі, наче живий. Він торкався мене, як би впізнаючи.

Піщинки під ногами ніби шепотіли, шелест їхніх голосів складався у слова — тихі, знайомі:

“Ти вдома.”

Я підняла погляд до неба — і воно змінювалося.

Хмари розійшлися, відкриваючи барви, яких я не бачила ніколи.

Вейра-Три розкривалася переді мною, як істота, що щойно прокинулась після віковічного сну.

> «Ти змінила її,» — промовив Аарон у мені, його присутність тепер була глибокою, майже фізичною.

«Ти дала їй голос. І вона відповіла.»

Я вдихнула — глибоко, на повні груди. Повітря було густим, теплим, воно текло в легені, як жива рідина.

Пальці поколювало, і коли я глянула на руки — побачила, як під шкірою мерехтять тонкі лінії світла.

Вони пульсували в унісон із серцем.

Не боліло. Просто… інакше.

Ніби частинка тієї капсули — частинка самої Вейри — оселилася в мені.

— Що зі мною сталося? — запитала я, майже не усвідомлюючи, що говорю вголос.

> «Ти — провідник.

Вона дала тобі те, чого не мала сама — серце.»

---                                        

Коли я рушила до бази, планета вже не була безмовною.

Кристали спалахували під ногами, вітри нашіптували щось схоже на пісню, а небо змінювало відтінки, немов реагуючи на кожен мій подих.

Я відчувала, як Вейра промовляє до мене — не словами, а відчуттями, хвилями тепла.

> «Я поруч,» — сказав Аарон, його голос тепер не зникав, а бринів десь усередині, як друга пульсація серця.

«І тепер не зникну ніколи.»

Я зупинилася на пагорбі.

Переді мною розстилалася Вейра — світла, безмежна, прекрасна.

Небо відливало зеленкувато-блакитним сяйвом, і в ньому було відчуття дому.

Мого світу. Його світу.

Нашого.

Я усміхнулася крізь сльози.

— Ти відчуваєш це? — прошепотіла подумки.

> «Так.

Ти — моє світло.»

Я заплющила очі, і хвиля тепла, наче подих самої планети, обійняла мене.

Я більше не відчувала самотності.

Не було "я" і "вона" — тільки єдине ціле.

І я зрозуміла:

тепер я жила не просто на Вейрі.

Я була Вейрою.

А Вейра — мною.