Розділ 38. Ехо світла

Минуло сто двадцять сім днів після того, як Аарон зник.

Сто двадцять сім днів тиші, що тремтіла в повітрі, наче відлуння далекого крику, який не мав де згаснути.

Кожен ранок я прокидалася з відчуттям, що світ став інакшим — не тому, що змінилася я, а тому, що змінилася Вейра-Три. Колись мертва, випалена планета тепер дихала. Не метафорично — буквально. Поверхня вкрилася прозорими кристалічними структурами, схожими на живі нервові закінчення. Коли я торкалася їх долонею, вони спалахували слабким, теплим сяйвом — ніби відповідали. Повітря стало щільнішим, м’яким, сповненим дивного кисню з присмаком озону. Його хотілося пити, вдихати на повні груди, щоб відчути, як він вливається у кров, розганяє спогади.

Вночі все довкола світилася — не від зірок, а від самої землі.

Це було дивне, майже священне світло: ніжне, як подих, і водночас глибоке, як сама пам’ять планети.

Я жила в старому корпусі рятувального модуля — він став нашим прихистком і тепер єдиним домом. Ми колись облаштували його як дослідницьку базу, але тепер він перетворився на святилище спогадів. Уночі тут було особливо тихо. Проте тиша не була порожньою. Вона здавалася живою — насиченою, пульсуючою. Іноді я відчувала, як крізь неї проходить ледь помітний поштовх — хвиля, що прокочувалася через землю, стіни, мене.

Тоді мені здавалося, що планета дихає.

І в ці миті я знала — це він.

Я торкалася долонею холодного металу стіни, й у грудях лунав знайомий ритм — слабкий, але рівний. Той самий, що колись відчувала, коли спала поруч із ним.

> «Тея…»

Голос не звучав — він просто з’являвся в мені. Як тінь, як відбиток, як спогад, що оживає сам по собі.

І щоразу, коли я чула його, серце стискалося болем і ніжністю водночас.

Він був тут — розчинений у глибинах планети, став частиною того, що тепер називали Серцем Вейри.

Спершу я думала, що зійшла з розуму.

Я навіть пробувала не відповідати йому, не слухати. Але потім зрозуміла: він справді існує. Не у звичному сенсі, не тілом — свідомістю, енергією, пульсом самої Вейри.

Тож я почала з ним говорити. Подумки. Як із живим.

Розповідала про свої дні, про нові вимірювання, про те, як змінюється колір неба після бурі, як уночі кристали співають, коли торкаєшся їх. Іноді він відповідав — уривчасто, немов пробивався крізь шари матерії.

> «Я бачу крізь тебе. Ти — моє вікно.»

«Ти жива — отже, і я живий.»

Ці слова були моїм повітрям.

Я ловила їх, як ковтки тепла в холоді.

---                                                 

Одного ранку, коли горизонт засяяв блідо-зеленим — новий колір світанку Вейри — я вийшла назовні.

На півдні, де колись були лише кратери й попіл, тепер здіймалися дивні структури. Вони нагадували гори, але їх поверхня блищала, наче метал. Я спершу подумала, що це оптична ілюзія — гра світла. Та коли вітер змінив напрям, я побачила, як вони пульсують.

Мені здалося, що вони живі.

Я взяла аналізатор і рушила туди.

З кожним кроком ритм під ногами ставав чіткішим — серцебиття планети збігалося з моїм. Я навіть зупинилася, щоб перевірити показники, але прилади збожеволіли: показники температури стрибали, енергетичне поле виходило за межі шкали.

Коли я доторкнулася до поверхні однієї зі структур, мене накрив спалах.

Не світла — пам’яті.

Фрагменти не моїх відчуттів:

> Метал. Вогонь. Голос команди. Холодна темрява між зірками.

Я відсахнулася, але ноги підкосилися. Мене пронизала ясність — це був він. Частинка його свідомості, вплетена у матерію планети. Вейра зберегла його. Не як тіло — як інформацію, енергію, душу.

> «Ти наближаєшся до ядра.»

Голос пролунав глибоко в мені, але цього разу він був чіткіший, спокійний.

«Щось прокидається. Будь обережна.»

— Що саме? — прошепотіла я.

Та відповіді не було. Лише тремтіння землі — ледь вловиме, наче подих.

---                                                 

До вечора я дісталася підніжжя однієї з тих “гір”.

Біля основи темніла арка — природна чи створена кимось, я не знала. Вона блищала, немов чорне скло. Я ввімкнула ліхтар і ступила всередину.

Темрява обійняла мене.

Повітря було густе, насичене енергією, що лоскотала шкіру. Здавалося, я йду не по каменю, а крізь живий організм. Стіни вкривали лінії, схожі на вени або схеми — вони пульсували світлом у такт із моїм серцем.

І тоді я побачила її.

У самому центрі зали стояла прозора капсула, наповнена рідиною, що світилася зсередини.

Я підійшла ближче — і все всередині мене завмерло.

У капсулі — фігура. Людська.

Не цілком матеріальна, ніби створена з кристалічного світла. Але риси…

Я знала їх. Навіть якби пройшло тисячу років — я впізнала б їх.

— Аарон?.. — прошепотіла я, і голос зрадливо зірвався.