Розділ 35. Серце, що не спить

Тея

Ми йшли вже кілька годин. Над нами клубочилися хмари, схожі на дим, а поверхня планети ніби дихала — часом здіймалася, часом осідала, видаючи низьке гудіння.

Аарон рухався попереду, його кроки впевнені, але плечі напружені. Я знала — він відчував щось. Цей світ розмовляв із ним так само, як і з нами двома.

— Поле енергії зростає, — сказав він, дивлячись на прилад. — Ми близько.

— А ти впевнений, що варто туди йти? — запитала я, хоча відповідь уже знала.

— Ми не маємо вибору. Якщо це “серце” — джерело того, ким ми стали, воно або дасть нам силу… або знищить.

Я мовчала. Ми спускалися нижче, до долини, де світло пробивалося крізь туман. Поступово з-під ґрунту почали виринати конструкції — гладкі, з металу, що нагадував живу тканину. Деякі ще працювали: м’які імпульси проходили по стінах, мов удари пульсу.

І ось воно — “Серце”.

Перед нами відкрився кратер, у центрі якого стояла споруда — величезна куля, що світилася зсередини м’яким блакитним світлом. Навколо неї плавали уламки механізмів, які час від часу змінювали положення, ніби виконували невидимий ритуал.

— Це не просто енергетичне ядро, — прошепотала я. — Це свідомість.

Аарон кивнув. — Я теж це відчуваю. Вона спить… але реагує на нас.

Ми підійшли ближче. Під ногами відчувався гул, схожий на серцебиття. І коли я торкнулася поверхні сфери, по тілу пробігла хвиля тепла — і з темряви з’явилися образи.

Фрагменти минулого.

---                                        

Я бачила істот, схожих на нього — високих, сильних, зі срібними очима. Вони стояли на цій самій землі, створюючи структури, що з’єднували біологію й метал. Вони називали себе вейрантами — спадкоємцями еволюції, які хотіли підняти життя на новий рівень.

Та щось пішло не так. Система, яку вони створили для гармонії, почала знищувати все навколо, бо не витримала подвійності: серце, створене для єдності, не розуміло, як співіснувати з хаосом людських емоцій.

Коли видіння зникло, я стояла, ледь дихаючи.

— Вони хотіли миру, — сказала я. — Але створили зброю.

— І тепер ми — її залишки, — відповів Аарон.

Раптом “серце” засвітилося сильніше. Поверхня розійшлася, і зсередини виринув промінь, що охопив нас обох.

Я відчула, як щось увійшло в мій розум — не біль, не страх, а знання. Величезне, стародавнє.

Образи текли один за одним: карти зоряних систем, схеми, коди ДНК, фрагменти голосів, що колись належали тим, хто створив Вейра-Три.

> «Ви — спадкоємці», — почувся голос, глибокий і всесильний. — «Останні, хто здатен завершити цикл.»

Я глянула на Аарона. Його обличчя світилося тим самим світлом, що й ядро.

— Ти це чуєш?

— Так… воно звертається до нас.

> «Ви об’єднані не випадково. Ваш зв’язок — ключ. Лише гармонія між двома істотами різних систем може перезапустити Серце.»

— Якщо ми це зробимо, що станеться? — запитала я подумки.

> «Життя повернеться. Але ціна — частина вас.»

---                                        

Ми стояли в тиші.

Я бачила, як у Аарона стискаються кулаки. Його страх був не про смерть — про втрату себе, своєї сутності.

— Якщо ми це зробимо, я можу зникнути, — прошепотів він. — Моє тіло — частково енергетичне. Серце візьме мене першим.

— А якщо ні — планета загине. І разом із нею ми.

Він глянув на мене — і в його очах я побачила рішучість, змішану з болем.

> «Тея, якщо щось піде не так, пообіцяй, що ти виживеш.»

«Мовчи. Ми робимо це разом.»

---                                        

Ми торкнулися ядра одночасно. Світ навколо спалахнув, усе затопила хвиля світла.

Я відчула, як наше з’єднання посилилося в сотні разів — його думки стали моїми, його серце билося в ритмі мого. Ми більше не були двома істотами — лише єдиним струмом, що пронизував усю планету.

Під нашими ногами загуділи камені, по небі пройшли спалахи, а потім… тиша.

Сфера знову стала спокійною, але тепер від неї йшло рівне сяйво. Повітря стало чистішим, небо — яснішим.

Я стояла на колінах, ледве дихаючи.

— Аарон? — прошепотіла.

Він лежав поруч. Світло з його шкіри тьмяніло, але обличчя було спокійне.

Я торкнулася його щоки — і почула його голос у голові, тихий, майже невагомий:

> «Не плач. Я всередині. Я — частина Серця. І воно… частина мене. Ти мене все одно відчуватимеш.»

---                                        

Мої пальці стислися в кулак.

— Ти не зникнеш. Я знайду спосіб витягнути тебе, навіть якщо доведеться говорити з самим космосом.

Я піднялася. Над кратером уже сходило світло — справжнє, не від штучного купола, а від зірок, що пробивалися крізь хмари.

Серце Вейра-Три билося знову.

І десь у його ритмі я чула його подих.

---