Розділ 34. Ті, що залишилися

Тея

Ми рухалися вздовж тріщини в ґрунті, де кристали під ногами видавали ледь чутне потріскування — схоже на кроки по тонкому льоду. Повітря було густим, з металевим присмаком, і я ловила себе на думці, що воно дихає. Ніби сама планета живе — чує наші кроки, вимірює наш подих, придивляється, чи ми варті її тиші.

— Сканери фіксують слабкий біосигнал, — сказав Аарон, схилившись над монітором на зап’ясті. Холодне світло від екрана відбивалося на його обличчі, роблячи його ще блідішим. — Але джерело рухається.

— Рух? — я зупинилася, вдивляючись у темряву перед нами. — Ти ж казав, що Вейра-Три давно мертва.

— Саме тому це і лякає, — коротко відповів він, і в голосі з’явився відтінок тривоги, який він рідко показував.

Ми ввімкнули прожектори. Промінь прорізав туман, і світло зачепило металеві ребра старої конструкції. Перед нами відкрився спуск у підземний тунель — обвалений, але ще стабільний. Його стіни світилися м’яким біолюмінесцентним сяйвом, ніби під шкірою планети текло світло. Я відчула, як щось у мені відгукується на цей ритм — пульс планети збігався з моїм власним.

— Я піду першим, — сказав Аарон, піднімаючи зброю.

— Я не залишу тебе одного, — відповіла я твердо.

Він подивився на мене довше, ніж потрібно, і тільки кивнув. Ми спустилися вниз.

Кроки відлунювали в камені, а тепло повільно зростало, огортаючи нас липким серпанком. Повітря мало присмак озону й старих спогадів — так пахне місце, яке давно чекало, щоб його знову відкрили.

Всередині все нагадувало живу тканину. Світло текло по стінах, реагуючи на наші рухи. Коли я торкнулася поверхні, під пальцями щось злегка здригнулося, немов нерв, який відчув дотик.

— Це не просто підземелля, — прошепотіла я. — Це частина живого організму.

— Або частина того, що вони створили, — відповів він. — Біоінженерні структури. Поєднання мінералу й клітини. Вони намагалися зробити планету живою — буквально.

Я хотіла щось відповісти, але попереду майнула тінь. Швидко, майже беззвучно, як відблиск у воді. Ми обидва завмерли. Аарон миттєво підняв зброю, але я торкнулася його руки.

> «Не стріляй. Воно не вороже.»

«Ти це відчуваєш?»

«Так… як імпульс. Наче хтось кличе.»

Ми рушили далі. Коридор поступово розширювався й вів у величезну залу. Повітря тут було тепле, майже живе, наповнене тихим гудінням — як биття серця. У центрі стояв напівзруйнований енергетичний купол, усередині якого мерехтіло щось схоже на людську постать.

Коли ми підійшли ближче, я зрозуміла, що це — не механізм. Істота лежала в центрі купола, під’єднана до мережі старих живильних кабелів. Шкіра — напівпрозора, крізь неї видно, як під нею тече світло, немов кров, що світиться. Волосся — сріблясте, ніби відлуння зоряного пилу. А очі… закриті, але навіть через повіки пробивався слабкий блакитний відблиск.

— Вона жива, — прошепотіла я. — І її біополе… синхронізується з моїм.

— І з моїм теж, — додав Аарон. У його голосі тремтіла дивна суміш подиву й страху. — Це… це один із нас. З мого виду.

Я глянула на нього. Його обличчя, зазвичай стримане, зараз було іншим — вразливим, людяним, ніби він дивився на частину себе, що залишилася в минулому. Він обережно торкнувся купола. Поле ледь заіскрилося, і потім розчинилося в повітрі. Істота зробила перший подих.

Її очі відкрилися — і я побачила в них відблиск зірок.

— Ви… запізнилися, — промовила вона тихо. Голос вібрував у просторі, як звук, що проходить крізь воду. — Вейра помер. Але його діти… вижили.

— Скільки вас залишилося? — спитав Аарон.

— Достатньо, щоб пам’ятати. І замало, щоб щось змінити.

Її погляд ковзнув до мене.

— А ти… не з нас. Але твоє серце звучить тією ж хвилею. Ти носиш частину коду.

— Мого коду? — я ледве вимовила.

— Так. Ти — продовження експерименту «Лінія Людини». Спроба зберегти рівновагу між вашими й нашими світами. Вони не встигли завершити програму, але твій народ продовжив її, не розуміючи цього.

Слова впали в мене, як камінь у воду. Хвиля пішла глибоко, руйнуючи все, що я знала про себе.

Аарон узяв мене за руку. Його пальці тремтіли.

— Якщо це правда… тоді наш зв’язок — не випадковість.

Істота ледь кивнула.

— Ви — те, чого прагнули творці. Єдність матерії й духу. Якщо ви вижили — є шанс, що Вейра знову заговорить.

Її тіло почало тьмяніти. Світло відходило від неї, повільно розчиняючись у повітрі.

— У північній долині… там залишилося те, що ми називали Серцем планети. Там — відповіді. Але поспішайте… поле стабільності тримається недовго.

Її очі згасли. І ми стояли мовчки. Тиша, що опустилася, здавалася священною.

> «Вона не просто істота,» — прошепотів у моїй голові голос Аарона. — «Вона — пам’ять світу.»

«І тепер ми її носії.»

Ми вийшли з тунелю, і небо зустріло нас завихренням світла. Хмари закручувалися, немов хтось пробудив старий механізм. Блискітки енергії сходили з атмосфери, і все довкола загуділо — глибоко, урочисто.