Розділ 33. Пам’ять планети

Тея

Наступного дня ми вирішили все оглянути детальніше.

Корабель стояв нерухомо, зависнувши над кратером, мов сторож, що вичікує. Метал його корпусу поскрипував від перепадів температури, і цей звук нагадував серцебиття — повільне, глухе, відлунююче в порожнечі.

Я стояла біля шлюзу, вдивляючись у безодню під нами. Повітря Вейри-Три було важким і непрозорим, ніби насиченим дрібним пилом світла. Два сонця стояли високо — одне блідо-жовте, друге — зеленкувате, і разом вони створювали ілюзію подвійних тіней.

Коли ми вийшли назовні, я відчула, як щось у мені затихло.

Цей світ був… інакший.

Земля темно-синьо-чорного кольору переливалася, мов застиглий океан, а з неї подекуди виростали кристалічні стовпи, схожі на лід і камінь водночас. Їхні грані відбивали сонячне світло, створюючи кольори, які не мали назв. Фіолетовий, що переходить у зелений, зелений — у м’який рожево-сірий, і все це рухалося, ніби планета дихала.

---                                                  

Я зробила вдих і затримала його, бо навіть подих здавався занадто гучним.

— Тут тихо… — прошепотіла я.

— Тиша може обманювати, — відповів Аарон, спускаючись зі штурвалу шлюзу. Його голос був рівним, але очі — насторожені. Срібне світло в них відбивало планетарне сяйво.

Його постать виглядала нереальною на тлі цього світу: темний костюм, вузькі плечі, рухи точні й спокійні, немов він розраховував кожен крок. І все ж у його мовчанні було щось людське, щось, що не належало жодній програмі виживання.

Ми рушили вперед.

Наші черевики залишали легкі заглиблення у поверхні, схожій на холодне скло. Кожен слід швидко зникав, ніби планета не хотіла, щоб її торкалися.

Іноді вітер зривався зненацька, піднімаючи хмарки блискучого пилу. Вони повільно оберталися у повітрі, створюючи ілюзію світляних істот, що танцюють над землею.

Я зловила себе на думці, що хочу доторкнутися — але Аарон різко торкнувся мого зап’ястка.

— Не варто, — сказав коротко. — Може бути активна наноструктура.

Я кивнула, хоча відчуття дотику його пальців залишилося на шкірі довше, ніж треба.

Ми рухалися вздовж схилу кратера, і незабаром я помітила блиск металу серед кристалічного ґрунту.

— Дивись, — Аарон зупинився. — Це не просто уламки. Старі експерименти.

Я підійшла ближче. Перед нами лежав великий, спотворений шмат корпусу. Метал потемнів, місцями оплавився, але форма зберігалася — щось схоже на лабораторний модуль. По краях виднілися сліди вибуху або перегріву.

Я провела пальцями по поверхні — холод, шорсткість, мікротріщини. І дивні символи, вигравійовані глибоко, ніби сам метал запам’ятав біль.

— Вони намагалися щось створити… — прошепотіла я. — Можливо, життя. Або когось подібного до нас.

Аарон схилився над уламком. Його обличчя застигло, лише пальці швидко рухалися — він перевіряв з’єднання, намагаючись увімкнути живлення.

— Тут залишилися записи, — сказав нарешті. — Система ще дихає.

---                                               

Коли він під’єднав переносний конденсатор, перед нами спалахнула голограма. Спочатку — лише шум, потім обриси людей. Білих халатів, пробірок, скляних циліндрів.

Зображення миготіло, стрибало, але я встигла побачити: істоти у резервуарах. Дитячі силуети, прозорі очі.

Моє серце зупинилося.

— Це… — я не змогла закінчити.

— Вони створювали гібридів, — сказав він тихо. — Людей і щось інше.

Він передав мені дані через зв’язок. У моїй сітківці спалахнули рядки тексту — технічні позначення, дати, маркування. «Контейнер №17. Експеримент “Лінія Людини”.»

Рука здригнулася.

— Аарон… це може бути я.

Він підняв голову. Довгий погляд — холодний, але в глибині блиснуло тепло.

— Якщо це правда, — промовив він повільно, — ми знайдемо решту. Все, що зможемо.

Його рука торкнулася моєї — не як розрада, а як обіцянка.

Ми рушили далі, до нижнього рівня уламків. Там відкривалися коридори — колись це була база. Капсули з руйнованими екранами, обгорілі стіни. І все ж, серед мертвого металу, я відчувала дивну присутність.

Наче хтось — або щось — все ще було тут.

— Вони намагалися не просто створити життя, — сказав Аарон, вивчаючи панель. — Вони шукали рівновагу. Свободу без контролю.

Я слухала його голос, і кожне слово лягало на мене важче.

Свободу… виживання…

Може, саме тому я жива? Може, тому я — не просто людина?

---                                            

Вейра-Три мовчала, але її тиша була сповнена історій. Кристали поблискували, ніби очі тих, кого колись створили тут.

Я підняла голову до неба — два сонця висіли нерухомо, як подвійні боги, що дивляться згори.