Розділ 32. У серці уламків

Аарон

Політ затягнувся.

Вічність у цифрах.

Координати — стабільні, вектор — правильний, системи — у нормі. І все ж я відчував, як щось усередині стискається з кожною хвилиною, поки ми летіли крізь темряву.

Наш корабель здавався живим. Двигуни дихали глухо, монотонно. У вузьких відсіках — запах металу, пластику, ізоляції.

Я вдивлявся у показники, хоча знав: все працює справно. Просто не хотів дивитися на зорі — вони надто нагадували про те, що відстань не завжди означає свободу.

Позаду залишилося все — судно, екіпаж, минуле. І хоча я переконував себе, що це лише черговий етап, усередині роз’їдало інше: ми не просто тікали, ми відривали частину себе.

Тея мовчала.

Її присутність відчувалася навіть тоді, коли вона не рухалась. Ніби тепло, що тримається у повітрі після дотику.

Іноді я ловив її погляд. Занадто уважний. Вона бачила більше, ніж я хотів показати.

Я намагався тримати думки під контролем, але іноді вони виривалися — уривки образів, відлуння криків, луна голосів, що ніколи не затихали всередині.

Ми мовчали. І ця тиша була дивно правильною.

Між нами — не порожнеча, а спокій перед чимось неминучим.

---                                                   

Сканер ожив першим.

Сигнал.                    

Я навіть не одразу усвідомив, що бачу знайомі параметри. Темний диск планети заповнив екран — Вейра-Три.

Атмосфера — нестабільна. Радіаційний фон коливається, але в межах норми. Поверхня — пошрамована кратерами, розбита уламками споруд.

Я знав це місце ще до того, як воно з’явилося перед очима.

— Тут колись була база, — сказав я. Голос здався чужим.

— Військова? — спитала вона.

— Більше, ніж військова. Лабораторія. Те місце, де створювали таких, як я.

Слова різали горло.

Я не дивився на неї, але відчув — її тиша була не з жалю, а з розуміння. Її рука лягла мені на плече. Простий рух.

Я стиснув її пальці. І цього було досить, щоб повітря в кабіні стало трохи легшим.

---                                                   

Вхід в атмосферу.

Гравітація почала тиснути знизу, вібрація пройшла по корпусу. Підсвідомо я рахував удари — одну, дві, три секунди, поки температура обшивки зростала.

Корабель ревів, а полум’я за ілюмінатором заливало все бурштиновим світлом.

— Тримайся, — прошепотів я, навіть не впевнений, чому сказав це вголос.

— Тримаюсь, — її голос затремтів у зв’язку, але не від страху.

Ми пробили хмари.

Перед нами — сірий горизонт. Скелі, що піднімалися, наче уламки зруйнованих крил.

Повітря згустилося. Сенсори показували тиск трохи вище норми, пил — насичений оксидами металів.

Ми сіли біля зруйнованого доку.

Двигуни стихли.

У вухах залишився тільки тремтливий гул — відлуння польоту, який закінчився.

Я відстебнув ремені, встав. Тіло нило, але всередині була інша напруга — глибша, знайома.

Відчуття, що час закільцювався, і я знову стою там, де все почалося.

Ввів код люка.

Двері відкрилися повільно, зі скреготом, який різонув по нервах.

Холодне повітря вдарило в обличчя. Запах металу, попелу, старих ізоляційних матеріалів.

— Радіаційний фон у нормі, — повідомив я автоматично. — Але шолом не знімати.

Ми ступили на поверхню.

Пил скрипів під ногами, піднімався легкими хмарами. Вітер обвівав костюм, і навіть крізь фільтри відчувався присмак іржі.

— Тут тихо, — сказала вона.

— Це тиша після кінця, — відповів я.

---                                                   

Ми рушили вперед.

Корабель залишився позаду, зливався з уламками. Перед нами — рештки бази.

Я знав ці коридори. Навіть крізь роки, крізь пил — усе було знайоме до болю.

На стінах — старі маркування, глибокі подряпини від когось, хто хотів вибратися. Я знав ці сліди.

Зупинився.

— Це мій сектор, — сказав я тихо. — Я пам’ятаю цей коридор. Пам’ятаю крики.

Її рука торкнулася моєї.

Тепло. Реальне.

У цю мить я зрозумів, як сильно ненавиджу власну пам’ять — і як сильно потребую її дотик.

> «Хочеш піти далі?» — почулося в моїй голові, тихо, без слів.

«Хочу. Але не один.»

Її присутність — як орієнтир у просторі, що колись поглинув мене.

---                                                   

Двері лабораторного відсіку піддалися після короткого імпульсу.

Механізм ще працював — дивом.

Ми увійшли.               

Темрява.