Розділ 31. Посадка. Тінь Вейра-Три

Тея

Політ здавався вічністю.

Наш маленький корабель дрейфував крізь тьму — крихітна крапля світла серед безмежного океану. Я сиділа в капітанському кріслі, відчуваючи, як кожен імпульс двигунів віддається у грудях. Метал корпусу тихо гудів, немов живий організм, що дихає поруч.

За ілюмінатором — зорі. Далекі, холодні, байдужі. Вони дивилися на нас так само, як і тисячі років тому — і, можливо, бачили вже не нас, а лише відблиск давно минулого світла.

Все, що залишилося позаду — корабель, екіпаж, минуле — тепер видавалося далеким, майже вигаданим.

Аарон не спав.

Його силует, освітлений м’яким світлом панелі, зливався з тінню. Він рухався плавно, точно, з тією механічною впевненістю, яку дає звичка жити під контролем. Його пальці ковзали по екранах, перевіряючи параметри, і я знала — це лише привід не думати про інше.

Іноді я ловила його погляд. Далекий, відсутній. Наче він бачив не мене, а когось — або щось — поза межами цього простору.

Я навчилася відчувати його думки навіть без слів: короткі спалахи напруги, біль, що проникав крізь зовнішній спокій.

Ми мовчали. Але ця тиша не була холодною — вона мала вагу, глибину. Вона наповнювала кабіну, мов вакуум, у якому зникає будь-який звук, крім власного серцебиття.

---                                                    

Нарешті — сигнал.

Перед нами з’явився темний диск. Планета.

Сканери ожили, зітхнули серією коротких імпульсів. На екрані проступила атмосфера Вейра-Три — тремтяча, з перебоями, як стара тканина, пошрамована бурями.

Поверхня — порізана кратерами, сірими хребтами, уламками конструкцій.

Мертва, але під цим холодом відчувалося щось інакше. Невидимий рух. Наче світло, яке не зникло, а лише сховалося під попелом.

— Тут колись була база, — тихо сказав Аарон.

Його голос був глухий, обережний.

— Військова? — спитала я, хоча вже здогадувалась.

— Більше, ніж просто військова. Лабораторія. Те місце, де створювали таких, як я.

Його слова пройшли крізь мене, як імпульс через метал.

Я не знала, що сказати. Просто поклала руку йому на плече. Метал під пальцями був теплий від його тіла.

Він не відвівся. Тільки коротко стиснув мої пальці — і цього було досить.

---                                               

Ми ввійшли в атмосферу.

Корабель здригнувся. Метал заскреготів, наче протестував. Сила тяжіння потягнула вниз, тиснучи у груди, стискаючи легені.

Повітря за ілюмінатором спалахнуло бурштиновим вогнем — щільним, пульсуючим, майже живим. Планета, здавалось, намагалася нас відкинути.

— Тримайся, — прошепотів він, не відводячи погляду від пульта.

— Тримаюсь, — видихнула я, вчепившись у підлокітники.

Двигуни ревіли, гравітація рвала нас вниз, і на мить я відчула, як страх змішується з чимось іншим — чистою, дикою силою.

Ми сіли біля обваленої платформи. Колишнього доку.

Корабель стих.

В тиші я чула лише своє серцебиття.

Я відстебнула ремені. Ноги тремтіли, не від страху — від перевантаження й напруги. Коли встала, коліна ледь не підкосились.

Аарон підійшов до люка. Його рухи були точні, безжальні — як у солдата, що діє автоматично, щоб не відчувати.

Він ввів код, і двері повільно відчинилися.

Потік холодного повітря вдарив у обличчя. Запах металу й попелу різонув ніздрі.

— Радіаційний фон у нормі, — сказав він, швидко перевіряючи показники. — Але краще не знімай шолом.

Я кивнула.

Ми ступили на землю.

Під ногами хруснув пил, схожий на попіл. Вітер свистів між уламками, зриваючи тонкі шари пилу, які кружляли навколо нас, мов тіні минулого.

— Тут тихо, — прошепотіла я.

— Це тиша після кінця, — відповів він.

Його голос відлунював, глухий, віддалений.

---                                               

Ми рушили вперед.

Корабель залишився позаду — темна крапля серед сірого безмежжя.

Перед нами — стара база. Напівзруйнована, але вперто жива у своїх тінях.

На стінах — знаки, схожі на старі коди, глибокі подряпини, вицвілі символи. На деяких ще світилися сліди люмінесцентної фарби — блідо-зеленої, мов спогад.

Аарон спинився біля однієї з панелей.

Я почула, як його подих став коротшим.

— Це мій сектор, — промовив він тихо, майже шепотом. — Я пам’ятаю цей коридор. Пам’ятаю… крики.

Його рука тремтіла.

Я торкнулася його долоні через рукав костюма. Він здригнувся, але не відступив.

> «Хочеш піти далі?» — запитала я подумки.

«Хочу. Але не один.»

Його відповідь прийшла не словами, а відчуттям — теплим, глибоким.