Розділ 30. Тиша між зорями

Тея

Перші хвилини після втечі здавалися нереальними.

Корабель летів крізь безмежну темряву, а я ще чула у вухах рев сирен, відлуння кроків, крики через комунікацію — усе те, що ми залишили позаду.

Відірвавшись від основного судна, ми ніби втратили частину реальності.

Тепер навколо був лише космос — тихий, безкрайній, живий.

Аарон вимкнув основні двигуни, перевів систему на інерційний дрейф. Світло всередині згасло до тьмяного відтінку, залишивши нас у напівтемряві, освітленій лише слабким сяйвом панелей.

Ззовні крізь ілюмінатор текло зоряне море.

А між нами — тиша.

Я сиділа, спершись на стінку, намагаючись упіймати дихання. Серце билося так гучно, що здавалося, воно відлунює в металі.

— Ми відірвалися? — прошепотіла я.

— Так. Вони нас втратили.

---                                                  

Я відстебнула ремені, але не підвелася. Руки тремтіли.

— Ми… справді це зробили, — прошепотіла я.

Аарон не відповів. Він сидів нерухомо, дивився на прилади. Його погляд був зосереджений, але в очах я бачила втому — глибоку, як сама порожнеча за бортом.

— Паливо? — нарешті спитала я.

— Залишку вистачить на кілька годин маневрів, — відповів він тихо. — Потім — дрейф.

— Зв’язок із флотом?

— Відключений. Вони вже знають, що ми втекли.

Я відчула, як холод просочується в легені. Це не був холод повітря — це був страх.

— І що тепер? — спитала я, намагаючись не дати голосу зірватися.

Він підняв погляд на зорі. Сріблясте світло відбивалося в його очах.

— Тепер ми самі вирішуємо, куди летіти.

Його слова були простими, але я відчула, як у них ховається щось більше — свобода й тягар водночас.

— Є варіанти? — я нахилилася над панеллю, де на екрані тьмяно горіли координати.

— Є. Дві системи в межах досяжності: «Калліс» — старий торговий сектор, або «Вейра-Три» — безлюдна зона.

— І яку ти обереш?

— Другу, — відповів він без вагань. — Там нас не шукатимуть.

Я подивилася на нього.

— Але ж це територія, з якої ти…

— Саме тому, — перебив він. — Вони не подумають, що я повернуся туди.

Його голос був твердий, але я відчула: у глибині цього рішення — не впевненість, а біль.

Я стиснула руки, щоб зупинити тремтіння.

— Якщо там небезпечно?

— Усе небезпечно. Просто деякі місця принаймні дають шанс.

Він зняв верхню частину костюма, залишившись у темній сорочці, що злиплася від поту.

Я бачила шрами на його шиї — тонкі, майже сріблясті. Не людські.

Він зловив мій погляд, але нічого не сказав. Просто повернувся до панелі.

— Я активую мінімальні системи — тепло, фільтрацію, гравітаційне поле. Все інше відключимо, щоб не залишати слідів.

— А якщо нас знайдуть?

— Не знайдуть. Якщо тільки… — він замовк.

— Якщо тільки що?

— Якщо я сам не приверну їх уваги.

Я зрозуміла, про що він.

— Твої імпланти.

— Так. Вони можуть подавати сигнал. Але якщо я спробую їх вимкнути — можу втратити частину себе.

Його голос був спокійним, але в ньому ховалася тріщина.

— Я допоможу, — сказала я.

Він здивовано подивився на мене.

— Ти навіть не знаєш, як.

— Зате знаю, що не дам тобі робити це самому.

Він мовчки кивнув. У кабіні на мить запанувала зосереджена тиша.

Я бачила, як він розбирає невеликий медичний набір, готує інструменти, відкриває захисну панель під лопаткою.

Металевий блиск зник під його шкірою, коли він торкнувся пальцем імпланта.

— Якщо сигнал зникне — вони вирішать, що я мертвий. Це дасть нам трохи часу.

Я підняла сканер і відчула, як його шкіра тепла під моїми пальцями.

Він ледь здригнувся.

— Болить?

— Ні, просто… дивно, коли тебе торкаються не як зброї, а як людини.

Мене защеміло десь під серцем.

Я зробила вдих і натиснула на сенсор.

Коротке спалахування — і все стихло. Імплант згас.

— Готово, — прошепотіла я.

Він повільно видихнув.

— Дякую.

Ми сиділи поруч, і тиша знову повернулася. Але тепер вона була іншою — живою, наповненою присутністю.

— Ти шкодуєш? — запитала я раптом.

— Про що?

— Що пішов зі мною.

— Я зробив вибір ще до того, як ми втекли. Просто тоді ще не усвідомив цього.

Він нахилився ближче. Його пальці торкнулися мого обличчя.

— Ти не розумієш, Тея. Коли я дивлюсь на тебе — у мені все людське прокидається. І це лякає більше, ніж будь-яка битва.

Я закрила очі, і в мені народилася тиха впевненість: ми більше не просто виживали. Ми жили.

Можливо, вперше.

Аарон знову повернувся до панелі.

— Ми вийдемо на курс до Вейра-Три. Там, серед уламків старих станцій, є шанс знайти притулок. Може навіть… життя.