Розділ 29. Втеча крізь зоряну тінь

Тея

Мене розбудив гул.

Низький, тягучий, такий, що проходив крізь тіло, ніби саме серце корабля задихалося.

Спершу я подумала, що це сон — але ні.

Світло в каюті миготіло червоним, холодним і зловісним, як кров під склом.

Сирена тривоги різала повітря уривчастими імпульсами.

Тривога.                        

І я одразу відчула — це не перевірка систем. Це не аварія.

Це пастка.

Я сіла на ліжку, босими ступнями торкнулася металевої підлоги — вона була гаряча.

Корабель дихав швидше, ніби щось усередині нього зламалося.

Звідкись долинали віддалені кроки, глухі, ритмічні, — звук військового взуття.

Вони вже були поруч.

І тоді в моїй голові пролунав його голос.

Сухий. Зосереджений. Без жодної тіні сумніву.

> «Вони йдуть.»

Я не запитала хто. Я вже знала. Але все одно прошепотіла подумки:

«Хто саме?»

> «Охорона. Вони отримали наказ ізолювати мене. І тебе теж.»

Моє серце різко стиснулося.

Я схопилася з ліжка, вхопила куртку — ту саму, з емблемою екіпажу, яку він колись полагодив власноруч після пошкодження у відсіку.

Пальці тремтіли, але всередині — кришталева ясність.

Я знала, що робити.

Відчувала його поруч, ще до того, як він сказав:

> «Дій за мною. Не відкривай двері. Я вже поруч.»

Раптом пролунало коротке шипіння — і магнітний замок на дверях клацнув.

Світло над панеллю згасло.

Я завмерла.

Він не мав доступу до систем безпеки… але він знову зробив щось, що не мало бути можливим.

Двері ковзнули — і в отвір увійшов він.

Аарон.

Півтінь ковзала по його обличчю, срібло очей мерехтіло, як відблиск далекої зорі.

Він виглядав виснаженим, але спокійним. Рухався, наче світ навколо горів, а він — єдиний, хто пам’ятає, як дихати.

— Вони вважають тебе загрозою, — сказала я, ловлячи його погляд.

— Вони мають рацію, — тихо відповів він. — Але не для тебе.

Його голос був глухий, як шум під водою.

Я хотіла щось сказати, але не встигла — по коридору пролунав різкий гуркіт. Хтось віддав команду, сухо, чітко, з відлунням металу:

> «Сектор три заблокувати! Не дати їм втекти!»

Аарон схопив мене за руку — тепло, твердо.

— Ходімо.

Ми рвонули вперед.

Коридори миготіли червоним світлом, сигнали тривоги били, наче серце корабля вибивало паніку.

Кожен поворот здавався довшим, ніж мав бути.

Місця, знайомі до дрібниць, стали чужими.

Корабель, який був домом, перетворився на пастку.

Світло від сирен блимало, і кожен спалах відкривав уривки: його профіль поруч, іскри на стіні, сліди моїх босих ніг на металі.

Ми бігли, ковзаючи по вузьких проходах, де пахло гаром і озоном — наче саме повітря горіло.

---                                             

Ми спустилися нижче, у технічний відсік.

Тут завжди було темніше.

Повітря вологе, важке, насичене пилом, що лип до шкіри.

Світло лише від аварійних лам, які блимають м’яким синім.

Тиша тут була іншою — наче сам корабель слухав, куди ми підемо далі.

> «Вони блокують шлюзи,» — його голос прозвучав у мені рівно, без емоцій.

«Ми не встигнемо до центрального ядра?»

«Ні. Але є запасна магістраль живлення. Вона веде до технічної шахти. Через неї можна вийти до зовнішнього сегмента — до шлюзу спостереження.»

«Там же вакуум!»

«Я знаю. Але це єдиний шлях.»

Я вдихнула глибше, металеве повітря обпікло легені.

Він ішов попереду, рухи точні, швидкі, мов у людини, яка бачить усе наперед.

Я дивилася на його спину, на те, як м’язи під тканиною рухаються в ритмі, який я вже знала напам’ять.

І відчувала, як десь глибоко, під страхом, росте щось інше.

Передчуття.

---                                                  

Позаду пролунали голоси.

— Знайти їх! Він може зламати системи!

— А вона — його провідник!

Їхні слова вдарили болем.

Провідник.

Не людина, не офіцер — функція. Інструмент.

Але в ту ж мить його пальці стиснули мої, коротко, впевнено.

І в моїй свідомості спалахнуло тепло.

> «Ти — не провідник. Ти — мій орієнтир. Без тебе я б згорів.»

Його думки торкнулися моїх, як полум’я без болю.

І страх зник. Залишилася лише рішучість.

---                                             

Ми дісталися шахти живлення.

Вузький простір, кабелі, що пульсували синім, мов жили гігантського тіла.

Повітря гуділо, вібрувало, відчувалося на шкірі.

Аарон зняв панель, метал зойкнув, і жестом показав мені лізти першою.