Розділ 28. Під шкірою підозри

Тея

Після того, що сталося, тиша на кораблі змінилася.

Вона більше не була спокійною — стала настороженою, мов живою істотою, що дихає в темряві та слухає кожен наш крок.

Повітря стало густішим, майже липким, ніби сама атмосфера Гравітії боялася нас.

Кожен шепіт луною розтікався коридорами. Кожен погляд був як дотик, як перевірка — чи я ще «з ними».

Навіть системи, здавалось, працювали обережніше: світло мерехтіло м’якше, двері ковзали повільніше, гул двигунів перетворився на глухий, уривчастий пульс.

Корабель більше не довіряв ні йому, ні мені.

Аарон офіційно був у «стані відновлення».

Неофіційно — під наглядом.

Його каюта тепер охоронялась, як ізольована зона. Біля дверей стояли двоє охоронців, а панель доступу реагувала лише на відбиток капітана.

Без дозволу ніхто не мав права заходити. Навіть я.

Хоча його голос усе одно знаходив мене — десь усередині, поза межами тіл і коридорів.

---                                                         

Перші дні після інциденту я провела в медичному відсіку.

Світло там завжди здавалося холодним, майже білим до болю.

Мене обстежували безупинно — скани, аналізи, опитування. Медики говорили пошепки, їхні обличчя ховалися за масками, але я бачила очі: у них була тривога.

Вони уникали прямих поглядів, ніби боялися, що я щось передам — як вірус, який не видно на сенсорах.

На екранах переді мною блимали графіки.

Дивні, подвійні хвилі, що билися в одному ритмі — мій пульс і ще один.

Я знала, чий.

— Ваші нейромаркерні показники синхронізовані з ним, — тихо сказав один із лікарів, не піднімаючи очей. — Це не можливо фізіологічно… але факти говорять самі за себе.

Я ковтнула повітря, яке раптом стало занадто важким.

— І що це означає? — запитала я.

Він глянув на мене коротко, майже з жалем.

— Що ви або під його впливом… або частина чогось, чого ми ще не розуміємо.

Я дивилася на свої долоні — вони тремтіли. Шкіра пульсувала, немов під нею рухалося світло.

А десь у грудях, під ребрами, щось відповіло — тихо, знайомо.

Його присутність.

---                                                       

Наступного ранку мене викликали до капітана.

Я йшла довгим металевим коридором, де лампи світили блідо, як зорі перед вибухом.

Кімната для допитів — темна, майже порожня.

Капітан стояв біля столу, спина пряма, руки схрещені за спиною. Його обличчя — камінь.

На столі — комунікатор, червоне світло запису.

— Офіцер Ворм, — почав він повільно, з тією холодною повагою, за якою завжди ховається недовіра, — ви можете пояснити, як цивільний технік зміг втрутитися в систему живлення, яку навіть наші інженери не могли стабілізувати?

— Я… діяла інтуїтивно, — сказала я, намагаючись, щоб голос не зрадив нервів. — Ми були з Аароном. Він… вів мене через зв’язок.

— Через який зв’язок? — його погляд був гострим, як лезо.

— Ми… відчуваємо одне одного, — зізналася я.

Його брови смикнулися, губи ледь помітно скривилися.

— Відчуваєте? Це не звучить як наукове пояснення.

Я опустила очі.

— Я знаю. Але без цього зв’язку ми всі б загинули.

Тиша.

Він стояв нерухомо, потім натиснув кнопку — і в повітрі спалахнула голограма.

На ній — момент вибуху.

Аарон, охоплений світлом, його очі світилися — не від відблиску, а зсередини. Його тіло випромінювало енергію, що розривала простір навколо.

Це було надто потужно, надто чужорідно.

— Ви бачите? — спитав капітан, повільно повертаючись до мене. — Це не людина, Тея. І ви — єдина, хто може з ним спілкуватися.

— Тому що я не боюся його, — прошепотіла я.

— Даремно, — сухо відказав він. — Ми не знаємо, що він. І не знаємо, що робить із вами.

Я відчула, як щось холодне прокотилося спиною.

Але я не відвела погляду. Бо знала — якби я зараз погодилася, видала його, це знищило б не тільки його, а й частину мене.

---                                                             

Коли я повернулася до своєї каюти, руки тремтіли так, що я ледве змогла зачепити панель замка.

Двері ковзнули із шелестом — і тиша впала важко, наче ковдра.

Я притулилася до стіни, заплющила очі…

І тоді він заговорив. Не вголос. Усередині.

> «Тебе допитували.»

Його голос — тихий, глибокий, немов хвиля, що торкається дна.

«Так. Вони не довіряють тобі.»

> «Вони праві. Я… не той, за кого себе видавав.»

Я стиснула долоні, вгрузла в холод металу.

«Я знаю. Але для мене ти не експеримент. Не зброя.»

> «А хто тоді?»

Я вдихнула, і слова самі народилися.