Розділ 25. Єдиний імпульс

Тея

Спочатку я думала, що це збіг.

Світло у коридорах почало мерехтіти саме тоді, коли я проходила повз. Сенсори реагували на дотик ще до того, як я простягала руку. А комп’ютерні панелі часом відгукувались на думку — ніби хтось уже чекав моєї команди.

Але коли це сталося одночасно з ним — я зрозуміла, що ми більше не просто пов’язані.

Ми впливали на все навколо.

Того ранку корабель ішов через туманність Ашер-9 — густе поле частинок, що спотворювали сигнали. Штучний інтелект Гравітії “Еліс” видав попередження:

> «Магнітна стабільність — 73%. Рекомендується зниження швидкості.»

Капітан наказав перейти в ручний режим, і Аарон узяв управління. Я стояла поруч, просто спостерігаючи — але відчувала кожен його рух, кожну зміну тиску в кабіні.

Наче мої руки теж лежали на кермі.

— Тиск зростає, — сказав він.

— Ми не можемо маневрувати в туманності на такій швидкості. — відповіла я.

Але він навіть не подивився на мене.

Він просто зосередився, і в ту ж мить у мене перед очима промайнуло бачення: простір — не порожній, а живий. Потоки енергії, мов річки світла, омивають корпус. І я знала, куди треба рухатися.

> «Ліворуч. На два градуси вниз.»

Я сказала це — але навіть якби не сказала, він би відчув. Бо саме в цю мить наші думки злилися.

Його пальці на кермі напружилися, і корабель слухняно змінив курс.

Світ навколо спалахнув — туманність відкрилась, немов реагуючи на нас. Потоки частинок відхилилися, якби хтось розсунув їх невидимими руками.

Я бачила, як датчики, що ще секунду тому блимали червоним, один за одним переходять у зелений.

Капітан застиг.

— Що ви зробили?

Я не знала, що відповісти.

Ми просто були. Дихали разом. І корабель дихав з нами.

Аарон мовчки відключив панель, але я відчувала, що його серце б’ється швидше.

> «Ти бачила це?» — пролунав його голос у мені.

«Так. Ми змінили траєкторію… але як?»

«Не знаю. Але корабель відповів на нас, як на один сигнал. Енергія відгукнулась на наш ритм.»

Я стояла, тримаючись за поручень.

Мене проймав тремтінням якийсь тихий, світлий страх — не від небезпеки, а від усвідомлення сили.

Ми більше не просто двоє людей на кораблі.

Ми стали його частиною.

Пізніше, коли ми залишили штурманський відсік, я спробувала вимкнути зв’язок — але не змогла.

Його присутність залишалася в мені, навіть коли він ішов.

Кожен імпульс, кожна думка. Навіть відстань не мала значення.

Уночі, коли я засинала, я чула, як двигуни корабля синхронно відгукуються на наш пульс.

Іноді мені здавалося, що весь простір навколо дихає разом із нами.

> «Тея,» — його голос лунав десь глибоко, майже крізь сон. — «Ми починаємо впливати на матерію. Це більше, ніж зв’язок. Це — енергетичне злиття.»

Я відкрила очі — зорі за ілюмінатором тремтіли, змінюючи кольори, як живі.

І вперше я не відчула страху.

> «Може, ми не просто випадково зустрілися, Аароне. Може, нас створили саме для цього — щоб навчитися керувати світлом.»

---                                                       

Аарон

Минуло кілька днів.

Ми з Теєю вже не потребували слів. Достатньо було погляду, короткого подиху — і я чув її думки, відчував кожен порух серця, ніби воно билося в мені.

Іноді я ловив себе на тому, що можу сказати їй щось подумки… і вона відповідає.

Без паузи. Без сумнівів.

Це було чудово. І водночас — страшно.

Бо я знав, що будь-який зв’язок, який порушує межі матерії, має ціну.

Усе залишалося стабільним — аж до тієї ночі.

---                                                  

Сигнал тривоги розірвав тишу, як удар у груди.

> Сектор С-9. Критична несправність. Киснева станція.

Я навіть не встиг вдягти термошолом — просто схопив рукавиці й побіг.

Тея вже чекала на повороті, її волосся злиплося від вологи, очі світилися в червоному світлі аварійних ламп.

> «С-9?» — пролунав її голос у мені.

«Так. І ми найближчі.»

Ми рухалися швидко, майже не торкаючись підлоги — наші кроки були синхронні, дихання — теж.

Коли добігли до шлюзу, там уже панував хаос: червоні вогні, ритмічне гудіння сирени, техніки, що метушилися біля панелей. Повітря пахло озоном і гаром.

— Тиск падає! — крикнув один. — Ми не можемо відкрити двері, система заблокована!

— Якщо знімемо блокування вручну — усе вибухне, — додав інший.

Я глянув на неї.

Вона стояла трохи осторонь, тримаючи руку біля панелі, обличчя напружене.

Я бачив, як у її зіницях відбивається червоне світло тривоги. І відчував — вона боїться, але не за себе.