Розділ 24. Рівновага

Тея

Після інциденту мене довго трясло. Не від страху — від того, що я відчувала його.

Коли корабель трясся, коли системи падали, я знала, що він поранений — навіть не бачачи цього.

Біль проходив через мене, як хвиля електрики. І коли все стихло, я знала: щось у нас змінилося.

Тепер це підтвердили офіційно.

Капітан викликав нас до медичного відсіку, і серія аналізів показала те, що ніхто не міг пояснити:

наші нейрополя змістилися, ніби сплелися на одній частоті.

У звітах програми переселення такого не було — ніколи.

Ми сиділи поруч, і я бачила, як лікарі дивляться на нас, ніби на щось небезпечне.

Їхня порада звучала холодно:

> «Працювати окремо вам заборонено. Призначено спільну ізоляцію та контрольні тренування в секторі нейрокомунікацій.»

.....                                    

І ось я стояла тут.

Зала була напівпрозора, залита м’яким блакитним світлом.

Підлога — гладка, холодна. Повітря — густе, насичене енергією.

Навколо нас — десятки сфер, що реагували на коливання емоцій.

Коли серце билося швидше — вони світилися яскравіше.

Аарон стояв навпроти — спокійний, як завжди.

Його очі відбивали світло, блищали металевим відтінком, як рідке срібло.

Коли він активував свій внутрішній зв’язок, здавалося, що дивишся не просто в очі — а в саму глибину зоряного неба.

— Готова? — спитав він тихо.

Я зітхнула, намагаючись зменшити тремтіння в голосі.

— Якщо це знову змусить мене плакати — ні.

Він посміхнувся куточком губ.

— Тоді обіцяю, сьогодні будемо просто дихати.

Він простягнув руку.

— Дозволь мені увійти.

Я вагалася мить — потім заплющила очі.

Повільно вдихнула. І відчула, як простір навколо стихає.

Як між нами, невидимо, з’являється міст. Не світловий, не шумний — тихий, живий.

Міст, який відчуваєш не шкірою, а серцем.

Його присутність торкнулася мене зсередини.

Тепла, спокійна хвиля — десь між грудьми й горлом.

Я не чула слів, але розуміла: він уже поруч.

> «Добре. Тепер спробуй не думати про мене.»

Я ледь засміялася подумки.

> «Це неможливо.»

> «Спробуй. Згадай море. Дитинство. Щось твоє.»

Я вдихнула.

Перед очима — берег.

Той самий, де я колись бігала босоніж по мокрому піску, тримаючи в руці мушлю.

Запах водоростей, хвиля, що торкалася щиколоток.

Сонце, тепле й спокійне.

На мить — ні зв’язку, ні корабля, ні страху.

Тільки спогад.

Сфери навколо нас затихли. Їхнє світло стало м’яким, тьмяним — як вечір.

> «Бачиш?» — його голос пролунав десь поруч, у голові, але м’яко. —

«Ти навчилася відокремлювати свої емоції. Це ключ.»

Я відкрила очі.

Він стояв зовсім близько — на відстані подиху.

— А якщо ти поранений, я все одно відчуваю біль, — прошепотіла я. — Як це зупинити?

— Не треба зупиняти, — відповів він, дивлячись прямо в мене. —

Треба навчитися фільтрувати. Ти можеш приймати лише те, що я дозволю.

Він зробив крок ближче. Його рука піднялася й лягла мені на серце.

Тепло від долоні розтікалося по всьому тілу.

— Тепер я, — сказав він. —

Спробуй передати мені спокій.

Я заплющила очі знову.

Зосередилася не на страху, не на шумі думок, а на ритмі його дихання.

Повільний, рівний, як хвиля.

> «Я тут. Все добре. Ми разом.»

Я повторювала це подумки, і кожне слово ставало легшим.

Повітря ніби змінило щільність.

Коли я відкрила очі — його погляд уже не був холодним.

Срібло зникло. Залишилися золоті відблиски, теплі, людські.

— Ти це зробила, — тихо сказав він. — Моя напруга впала.

— Може, тому що я тебе розсмішила?

Він усміхнувся.

— Можливо. Але це вже крок.

Сфери навколо нас спалахнули рівним світлом — знак гармонії.

Вперше за всі дні після аварії я відчула полегшення.

Не тільки своє — його теж.

Я глянула на нього.

— Ми стаємо однією системою, — прошепотіла.

Він кивнув.

— Так і є. І якщо ми навчимося керувати цим зв’язком… ми зможемо більше, ніж просто вижити. Ми зможемо захищати одне одного.

Він простягнув мені руку.

І цього разу я не вагалася.

Наші пальці зімкнулися, і в ту ж мить усі сфери спалахнули.

Світло залило залу, наче саме небо стало ближчим.

Я не боялася.

Бо вперше за весь цей час — знала, що в мені не просто частина його.

Він — і є моє спокійне серце.

---