Розділ 23. Єдиний подих

Тея

Минуло кілька днів після аварії. Корабель уже стабілізували, системи працювали бездоганно, але всередині мене не було тиші. 

Все навколо — монітори, світло, знайомий гул двигунів — здавалося чужим, ніби ми пливли крізь космос не в металі, а в тіні. 

В його тіні. 

Аарон майже не виходив зі своєї каюти. Медики казали — йому потрібно відновитися, відпочити. Але я відчувала: справа не у втомі. 

Він став іншим. Його погляд, колись зосереджений і стриманий, тепер ховав у собі щось глибше, невидиме. 

Між нами щось залишилося — тонка невидима нитка, через яку я відчувала його, навіть якщо ми були на різних кінцях корабля. 

Спершу я думала, що це просто наслідок шоку. Але щоночі, коли засинала, я чула його дихання. 

Тихе, уривчасте, ніби він стоїть поруч.  

Іноді — серцебиття. Іноді — біль.  

Іноді просто тиша, така глибока, що я ловила себе на думці, що боюся втратити цей звук. 

---            

Того вечора я була в технічному відсіку. Звичайна перевірка запасів, рутинна робота, що завжди заспокоювала. 

Світло м’яко відбивалося від металу, температура стабільна. 

А потім — усе зупинилося. 

Біль ударив раптово. 

Різко, так, ніби мене пробило струмом. Я навіть не встигла вдихнути — просто впала на коліна, хапаючи повітря. 

Серце билося, як скажене. 

Піт стікав по спині, руки тремтіли. 

І тоді — його ім’я саме зірвалося з губ. 

> «Аарон?..» 

Мовчання. Лише гул систем. 

А потім, десь глибоко в голові, з’явився голос. 

Хрипкий, зриваючийся, але я б впізнала його будь-де. 

> «Не підходь до шлюзу…» 

Мене скувало.          

Я не бачила, але бачила: уявою, інтуїцією, тим зв’язком, який тепер був частиною мене. 

Дим. Іскри. Гар.      

Запах гару пробився навіть сюди, в мій відсік. 

Я знала — він у небезпеці. 

> «Що сталося? Що з тобою?» — подумки, але відчайдушно. 

Його відповідь прийшла ривками, ніби крізь тріск перешкод. 

> «Вибух у відсіку енергоблоку… намагаюся стабілізувати потік…»  

Картинка різко прорізала мені свідомість — спалахи вогню, клуби диму, крики екіпажу, червоні тривожні огні. 

Я бачила все його очима. 

Відчувала жар, металевий присмак крові на губах, різь у грудях. 

Я не думала. Просто побігла.  

Коридори здавалися безкінечними. Під ногами лунало глухо, як удари серця. 

Охорона намагалася мене зупинити, але я навіть не чула їх. 

Єдине, що існувало, — його голос, що став тихішим.  

> «Не треба… ти відчуєш мій біль…»  

> «Я вже його відчуваю!» — крикнула подумки, навіть не відкриваючи рота. 

Коли двері шлюзу розчинилися, мене накрила хвиля гарячого повітря і світла. 

Але воно не обпекло — воно пройшло крізь мене, як енергія, як пам’ять. 

Переді мною — він. 

Закопчений, із розсіченою бровою, тримав руками нестійку панель, щоб інші могли вибратися. 

В очах — зосередженість, рішучість, і щось ще — страх не за себе, а за мене. 

> «Я сказав — не йди…» — його голос більше нагадував подих. 

Я зробила крок — і в ту ж мить біль у грудях зник. 

Серце ніби занурилося в тишу.  

Я бачила, як він відступив, як полум’я проковтнуло простір навколо.  

Світло — спалах, звук — тріск, потім темрява.  

---                       

Я прокинулася на медплатформі. 

Світ навколо розмитий, тільки пульсуюче світло над головою й тихий ритм серцевого монітора. 

І тепла рука в моїй долоні. 

Я повернула голову — Аарон. 

Він сидів поруч, обличчя бліде, очі втомлені, але живі. 

На його губах — ледь помітна усмішка. 

— Ми… знову це зробили, — прошепотіла я. 

Він кивнув, не відпускаючи моєї руки. 

— Наш зв’язок став сильнішим. Я віддав частину енергії, щоб ти не постраждала. 

— Але ти міг… — я не договорила. 

— Неважливо, — тихо. — Я не дозволю тобі відчути біль, якщо можу взяти його на себе. 

Його очі дивилися прямо в мене — спокійно, впевнено, як на зорі, що більше не боїться згаснути. 

І я зрозуміла: це не просто дивний зв’язок, не просто дар після аварії. 

Це випробування. 

Ми пов’язані так глибоко, що смерть одного може відгукнутися у серці іншого. 

І тепер у нас залишилося лише два шляхи — навчитися жити з цим… або згоріти разом. 

---                        

Аарон

Після тієї аварії я перестав спати. 

Медики казали, що все мине — тіло загоїться, серце відновиться. 

Вони не знали головного: те, що сталося тоді — не просто вибух. Це був момент, коли я почув її всередині себе. 

Її страх, подих, шепіт, навіть те, як вона стискає губи, коли хвилюється. 

Я намагався не думати про це. Замкнувся в каюті, вимкнув зв’язок, удавав, що працюю над технічними даними. 

Але щоночі — її голос. 

М’який, теплий, як дотик, який неможливо забути. 

Іноді я чув, як вона засинає. 

Іноді — як її серце раптом прискорюється. 

Іноді мені здавалося, що ми дихаємо одночасно.