Розділ 21. Дотик тиші

Тея                        

Після тієї ночі ми почали бачитися частіше.  

Спершу — випадково: у коридорі, біля системи контролю, в їдальні. Короткі погляди, мовчазні «випадковості». Але з кожним разом усе більше здавалося, що наші траєкторії не просто перетинаються — їх хтось обережно скеровує одна до одної.  

І, мабуть, обидва ми це відчували.  

Того вечора я просто хотіла тиші.     

Корабель гудів десь унизу, світло ламп пульсувало рівно, і я зайшла в технічний відсік, щоб просто… побути.

Там, крізь скло, відкривався вид на срібну туманність. Вона розтікалася у вакуумі, немов море світла — тихе, живе, нескінченне.

Я сиділа, обійнявши себе руками, дивилася, як зорі повільно дихають. І раптом — кроки.

Повільні, впевнені. Я впізнала їх ще до того, як озирнулася.  

— Знову тікаєш? — його голос прозвучав м’яко, як відлуння думки.

Я не здригнулася. Просто відповіла:   

— Не тікаю. Просто іноді тиша — найкраща компанія.

— А я можу бути її частиною?  

Я кивнула, не обертаючись.

Він сів поруч. І тиша раптом стала іншою.  

Не гнітючою, не холодною — живою. Між нами було лише кілька сантиметрів, але я відчувала його тепло, ніби поле, що рухається разом із моїм диханням.  

Навіть мовчання почало звучати — глибоко, рівно, як биття двох сердець, що шукають спільний ритм.  

— Ти завжди холодна, — тихо сказав він. 

Його пальці торкнулися моєї руки — коротко, обережно. 

Тепло його шкіри було майже нестерпним після металевого холоду корабля. 

— Це корабель, — відповіла я, не забираючи руки. — Тут усі холодні.  

Він не посміхнувся, лише подивився — довго, уважно. Потім його долоня ковзнула вниз, зімкнулася навколо моєї, і він притис її до своєї грудей.  

Там, під тканиною, билося його серце — швидко, сильно. 

Я відчула цей ритм під шкірою, і мені здалося, що він на мить збігся з моїм власним.   

— Ти чуєш? — прошепотів він. — Це твоя присутність так діє на мене. 

Я ковтнула повітря, намагаючись усміхнутися:  

— Ти жартуєш.          

— Ні. Коли ти поруч — усе навколо ніби стає справжнім.   

Його голос був тихим, але кожне слово відлунювало в мені. 

Я підняла погляд — і зустріла його очі. Срібно-сині, глибокі, майже нереальні. 

Світ навколо ніби згас. Залишилися тільки ми — двоє живих серед нескінченного космосу. 

Він нахилився трохи ближче, але не торкнувся. Просто залишив між нами кілька подихів простору, наповнених усім, що ми не сказали.   

— Тея, якщо я зроблю крок ближче — ти не втечеш? 

Його голос звучав не як запитання, а як прохання. 

— Ні, — прошепотіла я. І вперше сказала це не розумом — серцем. 

Він просто обійняв мене. 

Без сили, без поспіху. Його руки зімкнулися навколо мене так, наче боялися зламати, а я — наче боялася розчинитися. 

Його груди були теплі, дихання повільне. Моє серце стукотіло у відповідь, намагаючись знайти той самий ритм.  

Я не пам’ятала, коли востаннє відчувала безпеку. 

Тут, серед сталі й вакууму, в обіймах істоти з іншого світу — я вперше зрозуміла, що значить жити.  

Його подих торкнувся мого волосся. 

— Ти навіть не уявляєш, скільки світів я пройшов, щоб знайти тебе, — сказав він тихо, майже шепотом. 

Я всміхнулася крізь сльози, не піднімаючи голови: 

— Можливо, ти ще не впевнений, що це я. 

— Упевнений, — відповів він. — Моє серце не помиляється. 

І в ту мить я повірила. 

Бо корабель продовжував летіти, зорі пливли за склом, але все це стало лише фоном. 

А реальністю — його руки, його подих і той спокій, який не буває випадковим. 

Можливо, саме тоді наші душі вперше доторкнулися по-справжньому.

І, напевно, саме тоді я перестала боятися того, що відчуваю.

---                         

Аарон

Після тієї ночі я почав бачити її частіше. 

Вона притягувала мій погляд ніби магнітом. 

У коридорі, де вона завжди йшла швидким кроком, не помічаючи нікого навколо. 

У їдальні, де вона сиділа з чашкою чорної кави й дивилася у вікно, ніби в далеку точку, яку бачив лише Бог. 

І щоразу, коли наші погляди перетинались, щось усередині мене стискалося — коротко, болісно, але солодко. 

А потім…       

Я зрозумів, що це вже не випадковість. 

Що я шукаю її.   

Навіть якщо кажу собі, що ні. 

Того вечора я довго блукав кораблем. 

Після зміни всі або спали, або ховалися в своїх модулях, але мені не хотілося ні тиші, ні сну. 

Усе навколо здавалося однаковим — холодним, стерильним, механічним. 

Поки я не відчув її присутності. 

Не побачив — саме відчув. 

Я пішов за цим відчуттям — і знайшов її. 

Вона сиділа в технічному відсіку, схрестивши руки, дивилася на туманність за склом. 

Срібне світло падало на її обличчя, і я не знав, що виглядає красивіше — космос за вікном чи вона, така ж тиха й нескінченна. 

Я зупинився за кілька кроків і сказав: 

— Знову тікаєш?  

Вона не здригнулася. Тільки трохи повернула голову, і в її голосі було щось таке спокійне, що мені стало соромно за власне серце, яке билося надто швидко.  

 — Не тікаю. Просто іноді тиша — найкраща компанія. 

Я не зміг не запитати: 

— А я можу бути її частиною?