Розділ 20. Палуба спокою

Ніч на кораблі — умовна, але я її відчуваю.  

Коли система освітлення переходить у “сплячий режим”, простір стає майже живим. Світло змінюється — стає м’яким, сріблясто-блакитним, наче саме повітря починає дихати разом із нами.   

Я сиджу біля панорамного купола, обхопивши коліна руками. Скло холодне, і цей холод дивним чином заспокоює. Зорі зовні мерехтять повільно, як пульс, і я ловлю себе на думці, що, мабуть, корабель дихає разом із ними.  

Мені завжди подобалися ці години. 

Тиша. Простір. І я. 

Ніхто не бачить, як я думаю, як боюся, як намагаюся розібратися, що відбувається зі мною після тієї ночі. 

Після нього. 

Двері відкрилися майже беззвучно — лише легке шипіння системи тиску. 

Я здригнулася, але не озирнулася відразу. Я знала, хто це.

Він рухається інакше, ніж усі. Тихо, але відчутно. Так, ніби простір сам розступається, коли він проходить. 

— Не спиш? — його голос тихий, низький, майже теплий, хоч у ньому завжди чути металеву глибину.  

— Після таких снів — важко, — я усміхаюсь, не дивлячись на нього. — А ти?  

— Я не сплю багато. Мій організм не потребує цього. Але… іноді я заздрю людям. 

Він сідає поруч, і відстань між нами здається смішною — менше метра, але я відчуваю його присутність усім тілом. Його енергію. Його спокій. 

Я повертаю голову — і бачу, що він сьогодні без форми. Темна сорочка, відкрита біля шиї, рукави трохи закочені. Він виглядає звичайним. Людським. І від цього — ще небезпечнішим.  

— Уві сні люди можуть бути будь-де, — каже він.  

— А ти?  

— А я… завжди залишаюсь тим, ким є. Навіть у снах.  

Ми дивимось одне на одного довше, ніж треба. У його очах — глибина, у якій можна загубитися. Срібло з ледь помітним відтінком синього. Коли він моргає, мені здається, що зорі за склом теж тьмяніють. 

Я наважуюся спитати: 

— Розкажи мені про себе. Не як про командира. Просто — ким ти був до цього.

Він мовчить кілька секунд. Потім нахиляє голову, наче шукає слова в темряві.

— Колись я мав дім. Маленьку планету, зелену, з озерами, де вода пахла хвоєю. Ми були народом вартових — охоронців рівноваги між світами. 

Його голос стає нижчим, глибшим. — Але коли прийшла війна, нас розділили. Я пішов у першу хвилю. І мене зрадили.  

Я вдихаю повільно, бо відчуваю, як цей біль торкається мене. Наче проходить крізь. 

— Ти мав зберегти артефакт?  

— Так. Джерело енергії. Моє завдання було простим: захистити його. Але… я прокинувся в капсулі серед зоряного пилу. Сам.  

Він дивиться у скло, і я бачу відбиття зорь на його щоках — вони виглядають, як крихітні сльози світла.  

— І тепер я тут. На людському кораблі. І вперше за довгий час мені не хочеться бути ніким іншим.  

— Через мене? — запитую тихо, і це звучить майже як зізнання.  

Його губи ледь рухаються, але я бачу усмішку.  

— Можливо. Ти нагадуєш мені, що навіть після тисяч зірок життя — це не війна, а шанс відчути щось справжнє.  

Я повертаю погляд до вікна. Зорі блимають повільно, ніби слухають нас.

— А ти нагадуєш мені, що не все незвичне — небезпечне. 

Він нахиляє голову ближче. Його плече торкається мого, і я відчуваю тепло, яке розтікається шкірою. 

— Якщо я занадто близько — скажи.  

— Не потрібно, — шепочу я.   

Ми мовчимо.

Здається, навіть корабель перестав шуміти.

Коли наші пальці торкаються — спершу випадково, а потім уже навмисно — я розумію, що це неминуче. 

Його дотик не схожий на жоден інший: теплий, але не просто тілом — енергетично, глибоко, як струм, що проходить крізь серце.

— Тея, — він каже моє ім’я так, ніби торкається душі.

— Мм?          

— Якщо б я міг зупинити час — я б зробив це зараз. 

Я посміхаюся, і все навколо розчиняється. Лише ми, зорі й його подих.

Я нахиляюсь ближче. Між нами — лише мить.

І коли наші лоби торкаються, я чую, як у мені стихає все. Навіть страх.

---                                    

Аарон                       

Іноді тиша космосу буває гучнішою за будь-який крик.

Коли ти залишаєшся сам наодинці зі спогадами — простір не мовчить, він говорить. Шепоче голосами тих, кого ти втратив, і тих, кого ще боїшся знайти. 

Я сиджу біля панелі спостереження. Переді мною — безкрайня темрява, розірвана нитками світла.

Цей корабель і його люди для мене — як нова орбіта. Тиха. Чужа. І все ж… вона притягує.

Вона притягує, бо тут є вона.

Тея.

Її ім’я відлунює в мені м’яко, наче пульс енергії в самому центрі грудей.

Я не розумію, як це можливо, але коли вона поруч — частина мене, яка довго спала, прокидається.

Я бачу спалахи — фрагменти минулого, які вона пробуджує навіть без слів.

Її голос, її дотик, навіть страх у її очах — усе це не нове. Я вже колись бачив це. Колись… до того, як усе згоріло.

Мене створили, щоб зберігати баланс.

Але в ній я знайшов те, що не має рівноваги — чисте тяжіння.

Я відчуваю, як її сон змінився. Вона не спить спокійно.

Коли між нами відкривається зв’язок, я бачу її не очима — свідомістю.

Її подих прискорюється. Світло навколо неї тремтить. І раптом я бачу — тонкий спалах під її шкірою, у тому самому місці, де колись торкався її рукою.

Світло відгукується. На мене.