Розділ 19. Зустріч серед зоряного світла

Корабель летів крізь густу, мовчазну тьму. Здавалося, сам космос стежить за нами, обережно — без тіні руху, без подиху. Лише пульсуюче світло на панелях і тихий гул двигунів. Я йшла вузьким коридором, стискаючи в руках планшет із технічними звітами. Метал під ногами холодно відгукувався кожним кроком.

Безсонна ніч давала про себе знати — очі різало від світла, думки плутались. Але найбільше боліла не втома, а те, що сон про нього все ще стояв перед очима, мов живий. Його голос, його погляд, те «пробач», яке розривало зсередини.

Я завернула за ріг — і завмерла.

Він стояв просто переді мною, біля панелі спостереження. Аарон.

Його темна форма ледь відбивала світло, постать чітка, сильна, спокійна. Але очі… я відчула, як у грудях щось стислося. Вони світилися сріблом із ледь помітним відтінком синього — саме такими я бачила їх уві сні.

— Вибач, — слова зірвалися самі. — Я не помітила тебе.

— А я чекав, — відповів він, спокійно, але в голосі щось тремтіло.

Я хотіла пройти повз, але його пальці легенько торкнулися моєї руки. Не міцно, не владно — просто так, що в цій м’якості відчувався сенс. Прохання не йти.

— Ти не спала, — сказав він.

— Звідки ти…

— Я відчув.

Відчув. Одне слово, і все моє тіло пройняло дивним жаром.

Я спробувала вдихнути глибше, втримати рівновагу.

— Мені снився ти, — зізналась тихо. — Твоє минуле. Війна, вогонь… ти просив пробачення.

Його обличчя не здригнулося, ніби він усе це вже знав.

— І що ти бачила? — запитав спокійно, але в погляді блиснув біль.

— Самотність. Ти був поранений. І навколо — ті, хто не довіряв тобі.

Тиша між нами стала густою, як повітря перед бурею.

— Це не просто сон, Тея, — сказав він нарешті. — Це пам’ять. Ти відчула її через зв’язок між нами.

— Зв’язок? — прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях холоне. — Між нами?

— Так. І він з’явився не зараз. Він був завжди. Ти просто забула.

Мене пронизало, наче хтось відкрив у мені зачинені двері.

— Але я ж… людина.

— А я — не зовсім, — він сумно всміхнувся. — І все ж ти — єдина, кого я пам’ятаю навіть тоді, коли решта зникає.

Його слова були тихі, але в них відчувалася правда — така, що боліла.

Він зробив крок ближче, і мені здалося, що саме повітря між нами стало гарячим.

— Коли я бачу тебе, — прошепотів він, — у мені стає спокійно. Але й небезпечно. Бо ти — те, заради чого я готовий згоріти знову.

Моє серце билося так сильно, що я боялася, він почує.

Я підняла руку й торкнулася його грудей — туди, де під шкірою колись світилася дивна енергія. Тепер — лише слабкий, тихий пульс.

— Бачиш? — він нахилився ближче, майже торкаючись мого обличчя. — Воно реагує на тебе.

І справді — під його пальцями, під моєю долонею світло ожило. М’яке, тепле, майже живе.

Я здригнулася, хотіла відсунутись, але він узяв мою руку в свою. Його долоня була гарячою, сильнішою, ніж у сні. І в тому дотику не було сили — лише… прохання.

— Не тікай більше, — сказав він тихо.

Я відчула, як щось ламається всередині. Сльози підступили самі, хоча я не знала, від чого вони — від страху, чи від того, що в ньому було занадто багато правди.

Я лише кивнула.

Він нахилився ближче, торкнувся чолом мого чола.

І весь світ навколо зник.

Лишилися лише зорі за склом, тепло його шкіри, запах озону — і його голос, такий тихий, що міг бути лише думкою:

— Нарешті ти мене пам’ятаєш.

--

Я прокинулась різко, як після падіння.

Грудна клітка боліла від надто глибокого вдиху, ніби я щойно виринула з води. Повітря в каюті було прохолодне, але всередині — жар. Корабель плив рівно, тихо. І все одно я відчувала, як світ трохи хитається.

Я не одразу зрозуміла — сон це був чи ні.

Його голос ще лунав у мені.

> «Нарешті ти мене пам’ятаєш…»

Я торкнулася чола — шкіра тепла, мов після дотику.   

А потім глянула на руку.   

На зап’ясті, під тонкою тканиною сорочки, світилося щось слабке — тонка лінія, схожа на опік, але м’яко-світла, зсередини. Я провела пальцем — і відчула пульс. Не свій. Інший. Тихий, глибокий, як відлуння серця, що билося десь далеко, але в мені.   

— Ні… — прошепотіла я. — Це неможливо.   

Я встала, намагаючись уповільнити дихання.   

Каюта була темна, лише аварійне світло під стелею мерехтіло м’яким синім. Підлога холодна під босими ступнями, звук двигунів — рівний, майже заспокійливий. Але в голові — шум.   

Я пам’ятала кожну деталь.   

Його очі. Тепло його шкіри. Те, як світло під пальцями ожило.

І його слова…

> «Ти просто забула.»

А якщо він мав рацію? Якщо цей зв’язок не почався зараз — а лише повернувся?