Розділ 18. Сон, що пахне вогнем

Я не пам’ятаю, коли заснула.

Мабуть, десь між подихом і думкою про нього.

Корабель гойдався ледь помітно — немов плавав у густій темряві. Це завжди заспокоювало, але сьогодні було інакше. Усередині все тремтіло, хоч тіло вже лежало нерухомо.

Повітря в каюті було теплим, сухим, пахло металом і озоном після ремонту. Я відчувала, як серце поступово сповільнюється, як дихання стає рівним…

І раптом — темрява.

Не звична, корабельна, а глибока, як вакуум.

Потім щось холодне — вітер? — торкнулося шкіри, і я вдихнула.

Світло.

Я стояла посеред кам’яної площі. Під ногами — темна, шорстка поверхня, схожа на базальт. Навколо здіймалися вежі — високі, чорні, із вузькими прорізами замість вікон. Вони нагадували кістки гігантів, застиглі в небі.

Небо… воно не було синім. Червоне, розпечене, ніби світ догоряв.

Я відчувала жар, сухість у роті, і крізь густе повітря чулося гулке биття барабанів — або це було моє серце.

Навколо мене — люди. Хоча… не зовсім люди. Високі, плечисті, з очима, що відбивали кольори неба. Їхні рухи були точні, як у солдатів, але в кожному було щось від хижаків — стримана сила.

Я не розуміла, де я. Але все здавалося знайомим. Болісно знайомим.

І тоді я його побачила.

Він стояв попереду.

Темна уніформа, рукав розірваний, кров на плечі.

Аарон.

Мене наче струмом пройняло.

Він був такий самий, як тут, на кораблі, але водночас зовсім інший — старший, грубіший, з поглядом, у якому змішались втома й рішучість.

Я відчула, що він — командує. Його слухались.

Але коли він обернувся — погляд одразу знайшов мене.

Скрізь натовп, шум, дим — а він дивився тільки на мене.

Його очі спалахнули сріблом.

Я навіть не дихала.

Він зробив крок… потім ще один.

Я хотіла відступити, але ноги ніби приросли до землі.

Усередині наростало відчуття — це не просто сон. Це спогад.

Тільки не мій.

— Ти не мала бачити це, — його голос пролунав не зовні, а в мені.

Глибокий, низький, без інтонації — але кожне слово здавалося справжнім.

— Хто ти?.. — я ледве прошепотіла. — Чому я бачу тебе?

Він нахилив голову, і на мить у його погляді промайнуло щось людське — біль? провина?

— Бо ти — частина того, що я втратив.

Світло вибухнуло навколо.

Я підняла руку, але сліпучий спалах змусив заплющити очі.

У небі щось рвонулося — вибух, як розірвана зоря. Усе навколо загриміло: стіни, крики, гуркіт металу, жар, запах озону, пилу, крові.

Я бачила, як він стоїть серед хаосу.

В його очах відбивалася загибель світу.

І попри все, він ішов до мене.

Один крок, другий.

Його рука торкнулася моєї щоки — тепло, справжнє.

Я навіть відчула, як тремтить шкіра.

— Пробач… — прошепотів він.

— За що?..

— За те, що тоді не зміг тебе врятувати.

І одразу — вибух.

Світ розірвався на частини. Звук, світло, темрява, і я впала у безмежність.

Я прокинулась різко, вдихнувши повітря так, наче щойно виринула з глибини.

Серце билося в грудях боляче, ніби хотіло вибратися назовні.

Повітря в каюті було гаряче, дихати важко.

Я сиділа на ліжку, стискаючи простирадло, намагаючись зрозуміти, що це було.

Сон?

Спогад?

Чи щось між ними?

На щоках — сухо. Але я точно знала: я плакала.

І в голові крутилось лише одне, тихе, як відлуння з іншої реальності:

Чому він просив пробачення?