Розділ 17. Тиша після бурі

Аарон

Я сидів у каюті для екіпажу, спершись ліктями на коліна. Тиша тут була особлива — не повна, а така, що має свій ритм: тихе гудіння систем життєзабезпечення, віддалений стукіт магнітних клапанів, легке потріскування панелей після перепаду температур.

Світло приглушене, м’яке, як подих перед бурею. І лише крізь ілюмінатор ковзав відблиск зоряного потоку — срібний, живий, мов ріка, що тече крізь темряву.

Я тримав у руках уламок метеорита. Грубий, подряпаний, з темним блиском, схожим на застиглу кров. Тепер він був просто шматком каменю, але ще кілька годин тому міг убити нас усіх. Я дивився на нього довго, уважно, ніби намагався побачити в ньому щось більше — відповідь, сенс, або хоча б натяк, чому все сталося саме так.

І чим довше дивився, тим чіткіше розумів: цей уламок — як я сам.

Зовні — міцний, холодний, нерухомий.

А всередині — тріщини. Глибокі. Невидимі для чужих очей.

Я провів пальцем по гострій кромці й відчув, як метал ледь тремтить під дотиком. Так само, як тремтів я, коли вперше побачив її.

Тея.

Я вимовив її ім’я тихо, майже пошепки, але звук відбився від стін, повернувшись до мене з легким відлунням.

Так, саме так воно звучало в моїй пам’яті. Наче я вже колись кликав її так — не тут, не зараз, а в іншому житті.

Мій народ вірив у злиття. У те, що іноді дві душі, навіть якщо вони народжені на різних світах, тягнуться одна до одної — попри простір, час і смерть. Я завжди вважав це легендою.

Аж доки не побачив її.

Вона стояла серед натовпу переселенців, звичайна дівчина з Землі — така, яку ніхто не помітив би. Але коли я побачив її очі, усе навколо змінилося. Ніби світ повернувся на вісь, що давно була зламана.

Я впізнав її раніше, ніж згадав власне ім’я.

З того моменту я більше не міг залишатися тим, ким мене зробили.

У мені прокинулося щось заборонене — емоції, яких у моєму світі боялися більше, ніж смерті. Вони вважали їх слабкістю. А я раптом зрозумів, що саме вони — сила.

Я відкинувся назад, дивлячись у темряву. Мені давно не було так складно контролювати себе.

Її присутність змінювала все. Система, яка мала стабілізувати мої внутрішні потоки енергії, реагувала на неї — вирівнювалася, ніби вона частина мене, необхідний баланс.

І щоразу, коли вона поруч, я відчував її навіть через стіни, через палуби. Її дихання, її емоції — як тихе, тепле світло десь під шкірою.

Я не мав права тягнути її у своє минуле.

Якби вона знала правду… про те, що сталося під час операції, про моє командування, про зраду — вона б відвернулася.

Мене кинули в капсулу не для порятунку. Мене хотіли позбутися.

І тепер я залишився між двома світами: своїм, що відкинув мене, і її — до якого я не належу.

Але все одно тягнусь до неї.

І щоразу, коли бачу її очі — забуваю, що це небезпечно.

Звуковий сигнал панелі вивів мене з думок.

— Командор, — пролунав голос техніка. — Ви маєте відпочивати. Медик наказав не перевантажувати систему після випромінення.

— Я в порядку, — відповів я коротко.

— Сер, ваші показники...

— Відпочиваю, — обірвав я і вимкнув канал.

Ще хвилину сидів мовчки.

Металевий уламок у моїй руці почав теплішати — реагував на енергію, що прокидалася в мені. Тьмяне світло пройшло по його поверхні, як подих.

Навіть холодний камінь здатен ожити від дотику.

Я встав і підійшов до ілюмінатора.

Зорі тягнулися нескінченним потоком, утворюючи сріблясті нитки у темряві. І серед них — я відчував її.

Вона десь поруч. У сусідньому секторі корабля, напевно, не спить. Думає. Може, згадує той момент, коли наші погляди зустрілися через шолом, крізь хаос і вогонь.

Я торкнувся скла. Холодне, гладке. Але крізь нього я ніби відчув тепло її присутності.

Якщо вона справді — моя половина, моє злиття, тоді Всесвіт усе одно знайде спосіб нас зіштовхнути знову.

Навіть якщо я цього не хочу.

Навіть якщо це зруйнує нас обох.

Я закрив очі й прошепотів у тишу:

— Ти не повинна боятися, Тея. Але якщо настане момент вибору — краще, щоб ти боялася мене, ніж втратила себе.

Бо я не знаю, що зроблю, якщо колись доведеться вибирати між нею і місією.

---

Тея

Я не могла заснути.

Каюта була тихою, але не спокійною — у повітрі стояв легкий запах металу, і системи вентиляції видавали глухе, рівне гудіння, яке мало би заспокоювати, та тільки дратувало.

Я лежала на вузькому ліжку, дивилася в стелю, де тіні від індикаторів повільно рухалися, немов зорі десь там, за обшивкою корабля.

Але в голові — він.

Аарон.

Командор, якого привезли після аварії. Людина, про яку ніхто нічого не говорить.

І очі…               

Сірі, холодні, але коли він дивився — мені здавалося, що вони бачать не лише мене, а й те, що я приховую.

Він майже не говорить. Його кроки важкі, упевнені, а голос — наче метал після удару.