Розділ 16. Думки в каюті

Тея

Повітря в каюті пахло чаєм і металом — тепле, насичене спокоєм після всього хаосу дня. Я відчувала, як воно обволікає мене, ніби намагається зупинити шум у голові. Асті сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, і дивилася на мене спокійними, уважними очима. Її погляд немов промовляв: “Ти пережила це. Тепер можна видихнути.”

Я сіла перед дзеркалом і повільно розчісувала волосся, кожен рух рук здавався надто свідомим. Кожен пасмо, що ковзало між пальцями, був як ритм серця, який мені дозволяло чути тільки це місце — тихе, спокійне, без тривоги, що супроводжувала мене останні дні.

— Ну, розказуй, — нарешті сказала вона, зробивши ковток чаю. Її голос був теплим, але стриманим. — Ти ж була в медблоці. Як він?

Я відвела погляд від дзеркала і зробила вигляд, що не розумію.

— Хто — він?

— Ага, — хмикнула подруга. — Той самий "хто". Великий, загадковий і явно не звичайний хлопець, який сьогодні врятував пів корабля.

Я опустила очі, відчуваючи, як серце стискається від чогось непоясненого. Його образ все ще стояв переді мною — холодні сталеві очі, що змінювали колір, впевнені рухи, рішучість, яка прорізала хаос космічного бою.

— Все нормально, — відповіла я тихо. — Він у порядку. Просто трохи втомлений.

Асті розсміялася тихо, але уважно спостерігала за моєю реакцією.

— І ти теж виглядаєш… дивно спокійною, — сказала вона, примружившись. — Раніше ти нервувала навіть через те, що кава закінчилась. А зараз — наче нічого не сталося.

Я знизала плечима.

— Просто втомилася, — тихо промовила, відчуваючи, як кожен м’яз напружується і розслабляється водночас. — Після цього всього.

— Ага, після "цього всього" і після того, як один дуже високий хлопець подивився на тебе так, ніби бачив уперше світло, — Асті тихо засміялася, і я відчула, як щось усередині мене здригнулося.

Я підняла погляд, і в куточках губ виникла тінь посмішки.

— Ти вигадуєш.

— Можливо. Але скажи чесно: він тебе не лякає?

Я закрила очі на мить, відчуваючи пульс у скронях. Відчуття було дивним — не страх і не захоплення, а щось, що поєднувало і те, й інше одночасно.

— Раніше — так. Він... інший. Не схожий на нас. Але сьогодні, коли я бачила, як він тримається на корпусі корабля серед уламків і вогню… він не здавався мені чужим. Навпаки. Було відчуття, ніби я вже знала, що він повернеться.

— Звучить, наче кіно, — м’яко сказала подруга, відставляючи чашку. — Тільки не переплутай справжні почуття з адреналіном, гаразд?

— Знаю, — тихо промовила я, відчуваючи, як руки тремтять трохи сильніше, ніж хотілося б. — Але справа не лише в ньому. Здається, відтоді як я опинилася на цьому кораблі, усе почало змінюватися. Наче я більше не тікаю, а йду кудись… куди мала йти давно.

Асті подивилася на мене серйозно.

— Тоді просто йди. Але будь обережна, Тея. Ти не знаєш, хто він насправді.

Я ковтнула повітря, відчуваючи, як щось глибоко всередині стискається.

— Знаю, — прошепотіла, і дивний спокій прокотився по тілу. — І саме це мене лякає найменше.

На хвилину запанувала тиша. Я слухала, як корабель гуде десь унизу — рівно, монотонно, але водночас нагадуючи, що ми живі, що рухаємося крізь нескінченність космосу, разом із нашими страхами й надіями, маленькі, але справжні.

Я ще раз поглянула на Асті, і на мить у мене виникло відчуття, що я можу довіритися цьому відчуттю, навіть якщо не розумію всього, що відбувається.

---

Аарон

Я стояв у тіні каюти, спостерігаючи, як вона рухається перед дзеркалом. Кожен її рух був настільки тихим, настільки звичним, що мені здавалося, ніби я бачив не її тіло, а її енергію — теплу, непередбачувану, що пульсує, як жива істота. Її руки ковзали по волоссю, а очі, хоч і звернені до дзеркала, час від часу ловили щось у повітрі, щось, що бачу тільки я.

Я не міг втриматися, щоб не спостерігати. Вона ще не помітила мого погляду, і мені подобалося це тихе відчуття — коли можна бути поруч, але не порушувати її простір. Я чув її дихання, ледве відчутне, майже збігається з моїм власним пульсом. Вона завжди так реагує — і я завжди це відчуваю.

— Все нормально, — промовила вона, і я почув, як у її голосі ховається легке хвилювання. Втома, так, але не лише вона. Щось інше. Вона думає про мене, навіть якщо не усвідомлює цього.

Я трохи нахилив голову, дозволивши собі тиху посмішку. Вона ще не знає, наскільки її присутність впливає на мене. Кожен її погляд, кожен рух пробуджує щось у мені, що давно спало — спокій і водночас тривога, тепло й легка напруга одночасно.

Коли її подруга заговорила про мене, я почув у її словах щось смішне й правдиве одночасно. Вона не розуміла всього, але бачила те, що я бачу щохвилини. Я зробив крок ближче, але не наближався, просто спостерігав.

Її руки стискали чашку, пальці тремтіли трохи сильніше. Я відчув це. Я завжди відчуваю. Кожна її емоція, кожен трепет відлунює у мені, як резонанс. Коли вона говорить про мене тихо, не прямим поглядом, а поглядом у себе — я розумію, що вона намагається відокремити себе від того, що ми відчуваємо. Але це неможливо.

Вона піднімає очі, і я бачу тінь посмішки. Тінь, що світиться всередині неї і, можливо, не піддається її контролю. Я б хотів підкреслити цей момент, замовчати все інше. Мовчання тут важливіше за слова.