Розділ 14. Метеоритна буря

Тривожний сигнал пролунав, ніби сам метал корабля вирвався на крик.

Різкий, пронизливий тон — той, що миттєво стискає горло й робить кров холодною. Коридори залило червоне аварійне світло, і «Гравітія» миттєво стиснулась у собі: кожна трубка, кожен стрункий шов корпусу загудів у відповідь.

— Усім зайняти свої місця! Негайно! — голос Дрейка гнав нас у рух, а сирена рвала повітря так, ніби хотіла вирватися назовні разом із нами. — Наближається метеоритна хмара. Маневрувати неможливо. Активую захисний щит.

Я вхопилась за поручень біля дверей їдальні. Руки тремтіли, серце билося так швидко, що здавалося: воно зараз вискочить назовні. Зовні чути, як каміння і крига луплять по обшивці: короткі удари, ніби хтось барабанить по металу молотком. Хтось поруч молитвенно шепоче, хтось кричить накази — голоси зливаються в хаотичний, але організований гуркіт.

Потім — сильний, глухий удар, який кинув корабель набік. Я відчула, як під ногами зникла опора, наче ми на хвилі шторму, і у вухах застукотіло. Система стабілізації захиталась, і повідомлення на дисплеях заблимало червоним:

— Сектор «Дельта-4»! Пошкодження корпусу! Пробоїна, можлива розгерметизація!

Асті вчепилась у мене так, що я відчула її серцебиття під долонею її руки.

— Це біля двигуна! Якщо його не закриємо — ми всі… — її голос зривався.

— Я знаю! — не пам’ятаю, звідки вирвався мій голос; я вже бігла, не думаючи про план, просто — до місця, де могли з’явитися наслідки цієї жахливої хвилі.

Коридор кишів людьми, постіль і крісла перекочувались, як корабель вибивався з ритму. І раптом, буквально в метрі від мене, він з’явився — Аарон. Його рухи були короткі, точні, як у людини, яка звикла до дії без зайвих рухів. Його очі світилися холодним, не зовсім людським світлом — колір змінювався з відтінку на відтінок, але тепер вони були тверді, як сталь.

— Не можна туди! — викрикнула я, почувши думку, що повітря там тонке, що тиск вже йде вниз. — Там вакуум!

Він глянув на мене одним коротким, ясним рухом.

— Саме тому я й піду, — відповів спокійно.

Коли офіцер підсунув йому захисний шолом, Аарон його зняв, ніби той є зайвим для його тіла. Я бачила, як люди навколо відводили погляди, бо це було поза межами, поза правилами, яких ми звикли дотримуватись. Капітан встиг лише кинути погляд — а потім він уже вилетів у шлюз.

Я стояла біля монітора спостереження, і крізь тонування скла видно було, як він виходить назовні. Метеоритний дощ блищав і летів, мов скажені комети: кожен уламок міг пробити навісну плиту, кожен — знищити цілі компоненти. Але він рухався іншим простором — немов вільним полем, де правила тиску і холоду не мали до нього заручин.

Він відрівав шматки металу, що вчепились у корпус, пальці працювали зі швидкістю й силою, яку я не могла пояснити. Коли він торкався пластини, по її краях пробігало тьмяне світло — енергетичні візерунки, які корабельні сенсори ледь встигали зафіксувати. Інженери поруч стояли з відкритими ротами.

— Це неможливо... — прошепотів один з них. — Він же без костюма…

— І без страху, — додала я тихо, і самі ці слова прозвучали в мене як іспит віри. Я не могла відвести очей — в кожному його русі була абсолютна концентрація, мов у когось, хто знає точний хід подій наперед.

Він закріпив останню секцію з таким спокоєм, ніби лише зачинив двері в кімнаті, а не заліплював дірку в броні нашого дому. Корабель під його руками, здавалось, зітхнув — вібрації стихли, системи вирівнялися, світло знову стало білим і чистим. Люди аплодували — це був відчайдушний, автоматичний порив, але я не відчувала радості. Я відчувала щось інше: полегшення, і щось, що далося мені ціною приголомшливої безмовності в серці.

Через шлюз він повернувся в коридор. Його обличчя було спокійне; по шкірі ще сліди світлових візерунків, тонкі нитки світла, що повільно згасали. Він пройшов повз капітана й лише занурив погляд у мій бік. Я знала, що він дивиться саме на мене — не на команду, а прямо на ту частину, що відгукується всередині мене.

— Ти врятував нам життя, — прозвучав голос капітана з якоюсь суворою вдячністю.

Аарон кивнув коротко, ніби це була річ самоочевидна. Але потім він промовив те, що переклинило щось у мені:

— Я не міг дозволити, щоб щось сталося... тобі.

Слово — «тобі» — спало на мої плечі важко, як дощ. У голові все заповнилось шумом: чи він мав на увазі групу людей, наше покоління, чи — мене особисто? Серце мало відповісти замість мене, і воно стало бити частіше, голосніше.

Я відчула, як губи мимоволі розпустились, намагаючись вимовити відповідь, але слова зникли, розчинились у повітрі. Замість цього я зупинилась, вдивляючись у його обличчя — і в тому погляді читалося стільки одночасно: і рішучість, і втрачений біль, і якась дуже людяна ніжність, хоч він, можливо, був не зовсім людиною.

Десь глибоко всередині щось всіх поглинуло — страх, підпорядкований неймовірності, танув. І вперше від того, як усе почалось, я дозволила собі думку, яку до цього часом відганяла, як примарний біль:

Можливо, мої страхи даремні. Можливо, він дійсно не прийшов сюди, щоб принести лише загрозу. Можливо, він — той, що шукав мене крізь чорні штори космосу не заради себе, а заради мого виживання.

Це була не віра. Це було тремтіння на межі довіри — крихке, не зовсім усвідомлене, але реальне. І коли я дивилася на нього, серце відгукнулося в тому ж ритмі, який я бачила в моніторах: два пульси, що наближались, щоб битися разом.