Розділ 13. Сумнів

Коли двері ізоляційного сектору відчинилися, холодний потік повітря вдарив мені в обличчя, ніби нагадуючи: я ще жива.

Я зробила крок уперед, потім ще один — і лише тоді змогла вдихнути на повні груди. Металевий присмак на язиці, дзвін у вухах, важкість у тілі — усе це здавалося наслідком чогось нереального, чужого, такого, що не мало б трапитися зі мною. Але це сталося. І я не могла переконати себе, що це був сон.

Позаду почувся тихий, майже безшумний крок. Я знала, що це він — навіть не озираючись. Його присутність відчувалася не тілом, а якоюсь невидимою ниткою, що тяглася від грудей до десь там, де був він.

Капітан Дрейк стояв біля термінала, не піднімаючи очей.

— Поки що обмежень немає, — сказав він сухо. — Але наші системи продовжать спостереження. Обидва вільні.

Вільні.

Це слово чомусь прозвучало дивно, майже фальшиво.

Вільна від чого? Від контролю? Від страху? Чи, можливо, я вже втратила ту свободу, навіть не помітивши цього?

Я пішла вперед швидко, майже тікаючи. Від себе, від нього, від того, що сталося в ізольованій кімнаті.

За спиною я відчула, як його погляд ковзнув по мені — тихо, непомітно, але до болю відчутно. Він не намагався зупинити. Тільки кивнув.

І в тому короткому русі було щось, від чого моє серце раптом здригнулося — ніби він знав, що я втечу.

……

Їдальня зустріла мене тишею.

Тільки кілька людей сиділи біля стін, вмостившись у м’які крісла, — переглядали новини з Землі або безцільно втупилися в екрани. Повітря пахло кавою й металом, звичним для корабля сумішшю втоми та замкненості.

— Нарешті! — подруга махнула мені з дальнього столу. Її очі сяяли цікавістю, але в голосі чулося занепокоєння. — Я вже думала, тебе замкнули там назавжди.

Я сіла навпроти неї, обхопивши чашку ще теплої кави.

— Вони просто… перевіряли.

— Перевіряли? — Асті нахилилася ближче, її погляд різав прямо в душу. — Кажи правду, Тея. Я бачила, як тебе вели з ним.

Я вдихнула повільно, намагаючись зібрати думки.

— Вони вважають, що між нами є якийсь зв’язок. Біологічний, енергетичний… не знаю.

— З тим чоловіком із капсули? — уточнила вона.

Я кивнула.

— Так.

— І що, ти віриш йому? — її голос став м’якшим, але в ньому бриніла настороженість.

Я дивилася в чорну поверхню кави. Вона остигла, але руки тремтіли, ніби я все ще тримала щось гаряче.

— Він говорить такі речі… ніби ми знайомі. Ніби я йому потрібна.

— А ти? — тихо спитала вона. — Ти відчуваєш те саме?

Я зітхнула.

— Я не знаю. Це божевілля, Асті. Я не могла бачити його раніше, але коли він поруч… щось у мені ніби відгукується.

— Це може бути маніпуляція, — сказала вона після паузи. — Психологічна, нейронна… хто знає, що вони зробили під час сканування.

— Можливо, — прошепотіла я. Але навіть вимовляючи ці слова, знала — це не зовсім правда.

Я підвела очі до ілюмінатора.

За склом простір складався у спіралі — корабель входив у точку стрибка. Світло тремтіло, переливалося синіми лініями, і в цьому блиску я відчула дивне знайоме тепло, яке не мало логічного пояснення.

— Є ще щось, — сказала я нарешті. — Коли я торкнулася його… я бачила картини.

— Картини?

— Кораблі, що горять. Два місяці на небі. І я — поруч із ним.

Вона замовкла. Довго дивилася на мене, ніби намагалася знайти у моєму обличчі хоч натяк на вигадку.

— Якщо це правда, — промовила вона нарешті, — то, може, ти не просто переселенка.

Я відчула, як холод пробіг по спині.

— Що ти маєш на увазі?

— Може, твоя поява тут — не випадковість.

Моє віддзеркалення у склі здавалося чужим. Очі — надто світлі, зі слабким світінням, яке раніше я ніколи не помічала.

Я швидко відвела погляд.

— Я не хочу бути частиною чогось, чого не розумію, — сказала я майже шепотом.

Асті доторкнулася до мого плеча.

— Тоді не поспішай вірити. Але й не закривай серце повністю. Іноді правда страшніша за вигадку.

…..

У цей момент корабель здригнувся.

Світло коротко згасло, потім знову спалахнуло. З динаміків пролунало рівним голосом:

> — Починається перехід у зону гравітаційного тунелю. Екіпажу залишатися на своїх місцях.

Я заплющила очі, і в грудях знову відчулося знайоме тремтіння — тихе, пульсуюче, майже музичне.

І серед цього гулу, серед м’яких хвиль енергії, я почула голос. Не вухами — всередині себе.

> “Я поруч. Навіть якщо ти не віриш.”

Моє серце пропустило удар.

Я відкрила очі. У вікні простір закручувався в нескінченну спіраль світла, і мені на мить здалося, що серед цього сяйва я бачу його силует.

І тоді я зрозуміла — втекти від цього вже неможливо.