Розділ 12. Ізольований сектор

Коли двері зачинилися, тиша стала майже відчутною.

Не просто відсутність звуку — а густе, майже матеріальне мовчання, яке обволікає, наче тонка плівка.

Повітря тут пахло металом і стерильністю. Світло — м’яке, приглушене, розлите рівномірно, без тіней.

Один стіл. Два крісла. Сканер у кутку, що тихо попискує.

Я чула власне серце — кожен удар, наче відлуння десь у стінах.

Капітан Дрейк щойно вийшов, залишивши коротку фразу:

> “Сенсори фіксуватимуть зміни. Будьте спокійні.”

Спокійна?

Я стояла посеред кімнати, не знаючи, куди подіти руки.

Він був поруч.

Аарон.

Його присутність відчувалася ще до того, як я підняла погляд.

Наче повітря навколо стало щільнішим.

Я підвела очі — і зустріла його погляд.

Глибокий, холодний і теплий водночас.

Він стояв майже нерухомо, тільки груди ледь рухалися при кожному подиху. Його плечі були прямими, постава спокійна, але я відчувала, що за цією зовнішньою стриманістю ховається щось… сильніше, майже небезпечне.

— Хто ти? — нарешті видихнула я.

Він зробив один крок уперед.

Моє тіло відреагувало швидше за свідомість — серце підскочило, дихання збилося.

— Моє ім’я ти вже знаєш, — тихо сказав він.

— Це не відповідь, — прошепотіла я, намагаючись утримати голос.

Кутики його вуст ледь торкнулася посмішка — не глузлива, не людська, а… тиха, як спогад.

— Я з Вейри.

Його голос був низьким, із легким металевим відтінком.

— Планета, яку ваші карти позначають як сектор “Тета-9”.

Я ледь не розсміялася — нервово, захисно.

— Там немає нічого. Лише газові хмари й уламки станцій.

— Для вас — так, — відповів він спокійно. — Для нас — це було життя. Поки нас не знищили.

Його слова різали повітря, як леза.

Я відчула, як щось у грудях стислося.

— Хто — “нас”?

— Тих, кого створили, щоб оберігати.

Він говорив спокійно, але в кожному слові бриніла втома, яка не належала людині.

— Наші тіла були пристосовані до вакууму. Наші нерви — до швидшого сприйняття. Ми були захисниками. Поки не почали любити тих, кого мали лише стерегти.

Останнє слово зависло в повітрі, і я відчула, як моє дихання сповільнилося.

Любити.

— І що сталося з тобою? — спитала я, хоча боялася відповіді.

Він опустив погляд, а коли знову підняв — у його очах було море тиші.

— Засідка. Вибух. Я встиг активувати капсулу, але потім… тільки темрява. А коли прокинувся — ти вже була тут.

Він зробив крок ближче. Тепер між нами залишалось не більше кроку.

— І тоді я відчув тебе. Ще до того, як відкрив очі.

Я ледь не відступила, але щось утримало мене на місці.

— Мене?

— Твої сни, — його голос став шепотом, — це не просто сни. Це залишки зв’язку. Нашого зв’язку. Я шукав тебе крізь простір і час.

Моє серце шалено билося.

— Це неможливо, — прошепотіла я. — Я звичайна людина.

Він нахилив голову, і на його обличчі з’явився ледь помітний, майже болісний вираз.

— Звичайна?

Його пальці торкнулися мого зап’ястка.

Тепло. Потім — легкий розряд, як від дотику до електрики.

Світло в кімнаті тьмяно спалахнуло, сенсори на стіні блиснули.

Я здригнулася.

Перед очима мигнули образи — зорі, уламки корабля, пил, що летить крізь космос… і він.

Аарон, що тримає мою руку серед хаосу, говорить щось беззвучно, а навколо — вакуум і тиша.

Я різко вдихнула, повертаючись до теперішнього.

Його рука все ще торкалася моєї шкіри, і я відчувала — там, де він торкався, б’ється серце. Але не лише моє. Його пульс — у моїй крові.

— Ти — не випадковість, — прошепотів він. — Ти — мій зв’язок. Моя причина прокинутись.

Мої губи пересохли. Я ледве могла вимовити слова:

— Якщо це правда… хто я для тебе?

Він мовчав кілька секунд, ніби шукав потрібне слово. Потім сказав тихо, з тією щирістю, що не потребує доказів:

— Ти — моя істинна пара. Та, через яку моє серце не дозволило мені померти.

Я дивилася на нього — і в його погляді не було фальші. Лише глибока, спокійна впевненість.

І тоді все навколо знову затремтіло.

Сканери ожили, лінії на моніторах пішли вгору.

Світло змінило тон — стало м’яким, золотавим, схожим на те, що я бачила в своїх снах.

Мені хотілося говорити, але голос зник.

Я просто стояла перед ним, відчуваючи, як наші серця б’ються в одному ритмі.

Дві хвилі, дві частини — нарешті разом.