Розділ 11. Виклик

Після інциденту корабель ніби занурився в тишу.

Не ту звичайну, робочу тишу, коли всі просто зайняті справами, — а гнітючу, напружену, коли навіть подих здається зайвим.

Жодних жартів, жодних суперечок, навіть двигун звучав інакше — глухо, ніби приглушено кимось невидимим.

Я сиділа біля ілюмінатора, обійнявши чашку кави долонями.

Пари вже майже не було, та я не могла відпустити тепло — воно єдине нагадувало, що я ще тут, ще в тілі.

Погляд ковзав за зорями, але десь усередині не полишало відчуття: хтось дивиться на мене. Не просто спостерігає — знає кожен подих, кожен імпульс у серці.

І тоді гучномовець тріснув коротким шипінням:

— Пасажирка Тея Ворм. Просимо з’явитися до відсіку “Альфа-3”. Повторюю — Тея Ворм, “Альфа-3”.

Мій шлунок стиснувся в тугий вузол. Асті, що сиділа поруч, підняла на мене перелякані очі.

— Що сталося?

— Не знаю, — відповіла я, хоча в грудях уже калатало, наче знала.

Коридор здавався довшим, ніж зазвичай. Металеві стіни відбивали кожен мій крок, перетворюючи його на ритм, схожий на серцебиття корабля. Здавалося, він чує мене, запам’ятовує, відлунює.

Біля дверей стояв охоронець. Його обличчя — беземоційне, наче теж частина металу.

— Капітан чекає, — сухо сказав він.

Я вдихнула глибше, щоб хоч якось приборкати серце, і зайшла.

Усередині панував напівморок. Повітря пахло озоном і старим залізом. Перед великим проєкційним екраном стояв капітан Дрейк — високий, з коротким сивим волоссям і суворим обличчям людини, яка бачила занадто багато.

На екрані миготіли графіки — лінії, хвилі, цифри, кольори. Вони нагадували серцеві ритми, живі, мінливі.

— Сідайте, міс Ворм, — сказав він рівно.

Я сіла, намагаючись не дивитися на тремтячі руки.

— Щось сталося? — запитала тихо.

— Ви були біля їдальні під час енергетичного сплеску, вірно?

— Так. Ми всі були.

Він кивнув і натиснув кілька клавіш. Екран ожив — на ньому з’явилася лінія мого серцебиття. Потім ще одна — інша, чужа, але з дивною, лячною схожістю.

— Це ваші біометричні дані за кілька хвилин до інциденту… і ось ці — під час активації капсули, — пояснив він.

Я нахилилася ближче. Хвилі збігалися. Ідеально.

— І що з ними? — ледве вимовила.

Капітан глянув просто в очі.

— Вони ідентичні сигналам з капсули, коли вона активувалася.

Капсула. Він.

Я відчула, як повітря стає важчим.

— Ви хочете сказати, що я пов’язана з ним? — голос зрадницьки затремтів. — Це безглуздо. Я його навіть не знаю!

— Можливо, — відповів Дрейк. — Але система зафіксувала синхронізацію хвиль мозкової активності між вами двома.

Моє серце шалено калатало. Пальці стиснулися в кулаки, нігті вп’ялися в долоні.

— Це неможливо, — прошепотіла.

— Можливо, міс Ворм. І ми хочемо з’ясувати, чому.

Раптом у дверях щось клацнуло — тихо, ледь відчутно.

Капітан озирнувся.

Я теж.

І побачила його.

Він стояв у проході — високий, мов створений з самого простору, що оточував нас. На ньому була форма екіпажу, але вона виглядала чужою, ніби просто спроба “вписатися” у людську оболонку.

Очі…

Сірі, майже металеві, змінювали відтінок при кожному русі світла — то темніли до кольору сталі, то ставали прозоро-блакитними, як лід.

Я не могла відвести погляду. Світ зупинився. Навіть шум двигуна зник.

— Аарон, — прошепотіла я. І сама здивувалася, звідки знаю його ім’я.

Він зустрів мій погляд, і в його очах промайнуло щось — визнання. Наче ми справді вже бачилися.

Він зробив крок уперед. Кожен його рух був упевнений, але спокійний, ніби він боявся налякати мене.

— Ми нарешті зустрілися, — сказав тихо, але в його голосі відлунював космос — глибокий, тягучий, старший за все, що я знала.

— Я чекав на тебе, Тея.

І в ту мить моє серце не просто билося — воно відгукувалося.

Я відчула його ритм, не свій, а його — всередині себе.

Дві хвилі, що зливаються в одну.

І я зрозуміла: тепер ніщо не буде, як раніше.