Розділ 10. Зона переходу

Ранок на кораблі не схожий на земний.

Світло системи імітації світанку повільно прокрадається в каюту, м’яко торкаючись обличчя. Я відчуваю, як воно ковзає по шкірі — штучне, але тепле, ніби справжнє сонце. Повітря прохолодне, насичене легким запахом металу й озону.

Я прокинулася ще до сигналу системи. Власне тіло розбудило мене — серце билося швидше, ніж зазвичай, а в грудях гуділо, немов хтось запустив тонку вібрацію десь глибоко під ребрами. Я лежала кілька секунд, слухаючи цей звук у собі, і не могла зрозуміти — це частина корабля чи частина мене.

Коли підвелася, в голові пульсувало дивне відчуття. Я торкнулася скроні — шкіра гаряча.

> «Це просто стрес», — кажу собі подумки. — «Після вчорашнього. Ти просто втомлена».

Я підходжу до ілюмінатора. Зорі миготять, як завжди, але сьогодні вони ніби інші — надто близькі, надто живі. Я відчуваю, як погляд провалюється між ними, у глибину, де простір дихає. Здається, що хтось невидимий рухає саму тканину космосу, змінює фокус реальності просто перед моїми очима.

Раптом гучномовець оживає:

— Усім членам екіпажу. Підготовка до переходу через сектор “Оріон-9”. Можливі короткі збої системи гравітації. Залишайтеся на своїх місцях.

Голос спокійний, рівний. Але всередині мене відгукується дивним трепетом.

Я вдягаю куртку, застібаю блискавку до шиї, щоб приховати холод, який, здається, іде зсередини. Виходжу в коридор — вузький, світлий, він ще пахне металом після нічного очищення.

Біля повороту з’являється Асті — темноволоса, з вічною усмішкою. Вона махає мені рукою.

— Не спала, Тея

— Важко було. — Я усміхаюсь, але всередині не спокій, а тремтіння. — Почуваюся дивно… ніби щось у мені прокидається.

— Може, кохання? — підморгує вона.

— Швидше головний біль. — Але кутики вуст все ж піднімаються.

В їдальні гамірно. Запах синтетичної кави, гул розмов. Я бачу, як люди шепочуться, обертаються — тема одна.

Він.

Той, кого витягли з капсули вчора.

— Кажуть, він не людина, — шепоче хтось за спиною. — Медсканери показали аномальні показники.

— І очі… — додає інший. — Я бачив. Вони міняють колір. Спершу сіро-блакитні, потім — чорні, як порожнеча.

Серце робить різкий удар. Я завмираю.

У кишені, під тканиною куртки, теплішає жетон. Ніби реагує на його ім’я.

Я стискаю його так сильно, що краї врізаються в долоню.

І тут — все навколо наче вибухає тишею.

Світло згасає. Простір на секунду сповільнюється.

Вага зникає — я відчуваю, як тіло піднімається, як чашка поруч пливе повітрям. Чую здивовані вигуки, сміх, паніку.

Потім — короткий поштовх. Світло спалахує знову.

І хтось кричить:

— Капсула! Вона активувалася!

Моє серце ніби перестає битися.

У голові розтинається знайомий, низький голос — глибокий, мов відлуння простору:

> «Не бійся. Це лише початок.»

Я завмираю. Повітря навколо стає важким, електричним.

На секунду я бачу власне відображення в екрані — очі світяться слабким, сріблясто-зоряним відблиском.

І в ту мить мені здається, що я більше не просто частина екіпажу.

Що між мною і ним — не випадковість.

Корабель знову дихає рівно.

А всередині мене — пробуджується щось, чого я не можу пояснити.