Розділ 9. Тиша в каюті

Тея

Корабель знову стих.

Той самий рівномірний гул систем — монотонний, заспокійливий, мов дихання сплячого велетня.

Люди розійшлися по каютах, коридори спорожніли, і “Гравітія” ніби занурилась у власну ніч.

Я йшла повільно.

Мої кроки лунали занадто голосно, відбиваючись від металевих стін.

Здавалося, сам корабель слухає мене — якось занадто уважно, немов знає, що я не просто йду, а тікаю від власних думок.

Коли я дісталася своєї каюти, двері з шипінням зачинилися за спиною, і тиша стала ще глибшою.

Тут усе виглядало звично — акуратно складена ковдра, приглушене світло, бліде відображення зір у ілюмінаторі.

І все ж у повітрі було щось інше.

Немов сама атмосфера змінилася — насичена, електризована, жива.

Я зняла куртку, кинула її на стілець і повільно опустилася на ліжко.

Пальці нервово ковзнули по столу, де лежав жетон.

Він блиснув — тонкий металевий диск, який я отримала ще на станції від Захара.

Я торкнулася його, і він одразу нагрівся.

Не сильно, але відчутно.

Наче під моїми пальцями бився слабкий, ритмічний пульс.

І тоді — слова.

Ті самі, що не давали мені спокою з моменту, як він прокинувся:

> “Я шукав тебе…”

Я навіть не впевнена, чи справді він це вимовив тоді в медвідсіку, чи я сама це вигадала.

Але зараз його голос звучав у мені так чітко, ніби він сидів поруч.

Низький, глибокий, майже теплий — той, що огортає й тримає, навіть коли мовчить.

Я спробувала дихати рівно, мислити логічно.

Може, це просто проекція.

Підсвідомість. Уява, яка малює зв’язки там, де їх немає.

Я бачила його уві сні — мозок просто зшив події, створив образ, щоб пояснити невідоме.

Але…                

Коли я заплющила очі, його обличчя спалахнуло настільки ясно, що я ледь не злякалась.

Ті ж самі риси — сильні, чіткі, і водночас дивно спокійні.

Очі, що змінювали колір, мов глибини океану.

І в тому погляді була не лише сила, а щось більше — знайомість.

Така, що болить.

Я провела пальцями по жетону. Метал став гарячим.

— Хто ти насправді?.. — прошепотіла я. — І чому я тебе вже знала?..

Корабель тихо здригнувся — зміна курсу.

Світло м’яко згасло, і кімнату заповнила напівтемрява, де кожна тінь жила власним життям.

Я сиділа нерухомо, відчуваючи, як думки плутаються.

Страх, цікавість, і щось зовсім інше, майже нестерпне — ніби мене кличуть, але не словами.

Вперше за довгий час я не думала про Землю.

Не про втечу, не про минуле, не про втрати.

Лише про нього.

І це лякало найбільше.

Мої пальці торкнулися шиї — там, де раніше не було нічого, тепер шкіра пекла.

Тонке, майже невидиме тепло, наче хтось торкнувся мене здалеку.

Я здригнулася й затримала подих.

І тоді — звук, чи, може, не звук, а відлуння в думках.

Тихий, глибокий голос, який не потребував вуст:

> “Ти не одна.”

Я різко відкрила очі.

Серце билося так, що, здавалося, його чують навіть стіни.

Але в каюті — нікого.

Лише зорі за склом і повільний пульс двигуна, рівний, як серцебиття.

— Якщо це ти… — прошепотіла я, ледве дихаючи, — тоді скажи мені, навіщо я тут.

Відповіді не було.

Але тиша вже не була порожньою. 

Вона дихала разом зі мною — м’яко, спокійно, у тому ж ритмі.

І я вперше за довгий час не почувалася самотньою.