Розділ 8. Пам’ять, що повертається

Аарон 

Темрява. 

Безкінечна. Густа, як холодна вода, в якій тоне свідомість. 

Я не бачу нічого — лише чорну безодню, що дихає мені в груди. 

Тиша така глибока, що я чую власне серце… якщо це ще воно. 

Кожен удар — мов вибух десь у порожнечі. 

І я думаю: скільки часу я тут? 

Скільки биттів серця минуло, поки не залишилося нічого, крім тіні мене самого?.. 

Я намагаюся згадати своє ім’я. 

Порожнеча відповідає лише відлунням. 

Я — ніхто. Я — уламок минулого, загублений серед зір. 

І тоді… світло.          

Спершу — крихітне, ледь відчутне. 

Як подих.            

Як спогад про тепло. 

А потім — воно росте, торкається мене, обпікає. 

Живе.              

> Вона… 

Цей шепіт виривається сам собою. 

Я навіть не знаю, чи сказав його вголос, чи це лише думка. 

Але в ту мить бачу її. 

Серед мільярдів уламків пам’яті, спалахів, болю й вогню — вона стоїть. 

Немов із світла. 

Її погляд — як гравітація, тягне мене назад до життя. 

Світ навколо розривається на фрагменти: 

зоряні шторми, вибухи кораблів, тріск комунікацій… 

Крик моєї команди — “відхід!” 

І потім — вакуум. 

Беззвучний, чорний. 

Останнє, що я пам’ятаю, — як моє тіло відкидає хвиля гравітаційного удару. 

Біль, холод… і кінець. 

> Тея.               

Її ім’я спливає, мов крихітний вогник серед мороку. 

Я не знаю, звідки воно. Але воно справжнє. 

Смак цього імені на вустах — як повітря після довгого занурення. 

І з ним приходить інше — моє власне. 

> Аарон. 

Командир флоту Аркас. 

Місія: оборона колонії “Елізіум”. 

Зрада. Засідка. 

Ми потрапили у поле спотворення… 

Вибух. Крик навігатора. 

І потім — я залишився один. 

Але навіть там, де немає життя, я бачив її. 

Обличчя, яке не міг забути. 

Вона дивилася на мене крізь відстань, крізь сни, крізь смерть. 

І я тягнувся до неї, хоч не розумів чому. 

> Я знайшов тебе… нарешті. 

І тепер я не відпущу. 

Світ повертається повільно. 

Біль повертається разом із ним. 

Кожен м’яз, кожен нерв кричить. 

Моє тіло — уламок металу, але серце… 

Серце живе. 

Я чую шипіння апаратів. 

Холодне світло пробивається крізь повіки. 

Я намагаюся відкрити очі — і бачу білу стелю. 

Слухаю свій подих — важкий, уривчастий. 

А потім — її кроки. 

Десь поруч. 

Вона навіть не заходить — просто проходить повз двері. 

Але мій пульс миттєво прискорюється. 

Я відчуваю її, як частину себе. 

Ні запаху, ні звуку, лише присутність — тепла, справжня, знайома. 

Мій розум тремтить між сном і пробудженням. 

Я шепочу, не думаючи, не розуміючи, як це чують інші: 

> — Моя зоря… 

Монітори блимають, немов відповідають мені. 

Кожен їхній спалах — ритм мого серця, що живе завдяки їй. 

Вона — мій маяк. 

Мій напрям. 

Мій спогад про життя, який я не мав би пам’ятати. 

І я клянусь — навіть якщо темрява знову забере мене, 

я знайду шлях до її світла.