Розділ 7. Пробудження

Медичний відсік “Гравітії” світився осліплюючою білизною. 

Повітря пахло стерильністю, металом і чимось холодним — майже мертвим. 

Кожен звук відбивався луною: шипіння апаратів, гул енергоконтурів, ритмічне клацання моніторів. 

Я стояла біля скла, і відчуття було таке, ніби світ став надто вузьким, щоб умістити все, що відбувається всередині мене. 

Він лежав під прозорим куполом — нерухомий, але дивно… присутній. 

Не як пацієнт. Як центр гравітації всього приміщення. 

Кожен сенсор світився м’яким світлом, фіксуючи його життєві показники. 

Пульс рівний, потужний, ніби двигун корабля, що б’ється в унісон із металевими стінами. 

На голограмі миготіли дані, яких я навіть не розуміла, але одне слово, що промовила лікарка, прорізало повітря: 

> — Неможливо. 

Я дивилася на графіки з розширеними зіницями. 

— Його клітинна структура — не людська. Але… така близька, що наші системи плутаються. Він… майже ми. 

Майже. 

Це “майже” застрягло в мені, як уламок скла. 

Асті стояла поруч, закутавшись у куртку поверх піжами, з відкритим ротом. 

— Ти тільки глянь на нього… він виглядає, як… як людина, але краща. Сильніша. Може, це якийсь експериментальний боєць? 

Я мовчала. Мені було важко дихати. 

Я не могла відірвати погляд. 

Він здавався мені знайомим у кожній рисі — лінії щелепи, тінь під вилицею, навіть шрам, що тягнувся вздовж шиї. 

— Ні, — сказала я тихо. — Це не експеримент. 

Вона здивовано глянула на мене. 

— Тоді хто ж?              

Я ледь вимовила: 

— Я бачила його у снах. Кожної ночі. Ще до того, як ми вилетіли. 

Асті спалахнула недовірою й страхом водночас. 

Але відповісти вона не встигла. 

Медсестра різко скомандувала: 

— Відходьте! Починає прокидатися! 

Я зробила крок назад, але не змогла відірватися. 

Повітря раптом стало густішим, наче щільним, важким. 

Мені здалося, що навіть “Гравітія” завмерла, слухаючи. 

Його тіло сіпнулося. 

Пальці — довгі, міцні — стиснули край ліжка. 

Монітори почали пищати, фіксуючи підвищення енергії. 

А тоді — він розплющив очі. 

Я ніколи не бачила нічого подібного. 

Колір мінявся щосекунди: холодний металевий сірий, потім відблиск золотого, потім темно-синій, настільки глибокий, що в ньому хотілося потонути. 

Його подих був різким, гучним — перший, справжній, живий. 

І він одразу знайшов мене. 

Погляд упився прямо в мої очі, крізь усіх — лікарів, охоронців, монітори. 

Наче він завжди знав, де я стою. 

Усе навколо зникло — світло, звуки, люди. 

Залишилися тільки ми. 

> — Ти… — його голос був низький, хриплуватий, але водночас теплий. — Ти справжня. 

Я не могла поворухнутись. 

Холод пробіг по шкірі, як електричний розряд. 

— Ви… ви мене знаєте? — мій голос звучав глухо, ніби під водою. 

Він трохи підвів голову, його погляд став м’якішим. 

> — Я шукав тебе, — сказав він тихо, з дивною впевненістю. — Довго. 

В ту ж мить охоронець зробив крок уперед, тягнучись до зброї. 

Але чоловік просто підняв руку. 

Жодного руху, жодної агресії — лише піднята долоня. 

І раптом усі монітори спалахнули. 

Світло стало нестерпним — білим, живим, майже гарячим. 

Я прикрила очі, а в голові пролунав низький гул, схожий на резонанс металу. 

Корабель на секунду ніби “завис”. 

Світло згасло. 

І настала тиша. 

Коли загорілося аварійне освітлення, він уже лежав спокійно. 

Очі знову були заплющені, дихання рівне. 

Наче нічого не сталося. 

— Що це, чорт забирай, було? — прошепотіла Асті, стискаючи мені плече. 

Я ковтнула повітря, намагаючись вирівняти дихання. 

— Не знаю, — сказала я чесно. — Але… мені здається, він не небезпечний. 

Лікарка витерла чоло рукавом і тільки зітхнула: 

— Якщо він і не небезпечний, то все одно змінить наш політ назавжди. 

Я лишилася стояти біля скла, дивлячись на нього. 

Тепер він здавався майже спокійним, як людина у звичайному сні. 

Але я знала — це не просто сон. 

Він — справжній. 

І я — справжня для нього. 

Між нами вже тягнеться щось невидиме, мов нитка світла, натягнута між двома зірками. 

І, скільки б часу не минуло, вона не розірветься. 

> Бо я відчуваю його. Навіть коли він спить.