Розділ 6. Сигнал із темряви

Минуло п’ять днів. 

П’ять днів між зірками, у тихому дзижчанні систем, у сталому ритмі двигунів, який уже став фоном для думок.                

«Гравітія» летіла стабільно, немов знала свій шлях краще за нас усіх. 

Асті жартувала, екіпаж розслабився, люди почали спати спокійніше. 

А я… я намагалася не слухати сни. 

Але тієї ночі — все змінилося. 

Я прокинулася різко, ніби мене хтось окликав. 

Не голосом — чимось іншим. Це було як подих усередині мого розуму. Як чиясь присутність, тепла й дика водночас. 

Серце вибухнуло у грудях. Я сіла, і тоді помітила — жетон Захара світиться. 

Срібне сяйво ледь торкалося моїх пальців. 

Я відчула вібрацію — не звукову, а внутрішню, як коли звучить музика, якої ніхто не грає. 

> “Ти близько…”              

Це не було звуком. Це думка. 

Чужа, але така знайома, що я завмерла, не дихаючи. 

Я схопила жетон, і він одразу згас. 

Повна тиша.                

Тільки серце билося, наче намагаючись вирватися. 

— Химерно, — прошепотіла я сама до себе. — Мабуть, втома. Просто втома… 

Але я не могла залишитися в каюті. Повітря здавалося важким. 

Я вийшла в коридор. 

Світло ламп холодне, синювате. Металеві стіни виблискують, і корабель здається живим — дихає, стогне, жевріє в своїх нутрощах. 

Мені здавалося, що я йду всередині якогось гігантського серця, і що кожен крок лунає у ньому, відбиваючись сотнею відлунь. 

І тоді гучномовець ожив. 

— «Увага екіпажу. Виявлено невідомий об’єкт по курсу. Енергосигнал мінімальний. Готуємо зонд для сканування.» 

Я зупинилася посеред коридору. 

Мурашки побігли по шкірі. 

Через кілька секунд у дверях з’явилася Асті — скуйовджене волосся, куртка поверх піжами, босі ноги у капцях. 

— Ти це чула? — її голос тремтів, але очі світилися цікавістю. — Вони кажуть — уламки або капсула! 

— Так… — я ледве вимовила. — Капсула… 

Ми побігли до головного відсіку. 

На моніторі — темна пляма у порожнечі. Маленька, без форми, але від неї йшло сяйво, як слабке серцебиття. 

І я знала. Ще до того, як хто-небудь щось сказав, я вже знала, що це живе. 

— Ми його підхопимо, — сказав капітан спокійно, як завжди. — Температура стабільна, є сліди енергожиття. 

Я стояла, притискаючи руки до грудей, ніби намагаючись утримати власне серце. 

Що ближче капсула наближалася, то сильніше стискалося в грудях. 

Він тут.                    

Ця думка вибухнула всередині, без жодного сумніву. 

Він тут.                    

Коли механічний маніпулятор підтягнув капсулу до шлюзу, усі зібралися біля скла. 

Метал був обпалений, але форма — майже ідеальна. 

По поверхні — дивні символи, схожі на гравіювання, ніби чужий алфавіт, що світився зсередини. 

Я не могла відвести очей. 

Мене наче щось тягнуло до неї. 

І коли двері шлюзу почали повільно відкриватися, мені здалося, що весь повітряний потік у кораблі змінив напрям — до мене. 

Відчуття було таким різким, що я захиталася. 

Холод по шкірі, жар у животі, відлуння у голові. 

І тоді — погляд.           

Я відчула його, ще не побачивши. 

— Ти вся зблідла, — сказала подруга, торкаючись мого плеча. — Що сталося? 

Я дивилася на люк, що розсувався повільно, і не могла відвести погляду. 

— Він… — голос зірвався. — Він тут. 

— Хто “він”? 

Я повернулася до неї. 

— Той, зі снів. 

......                          

Люк відчинився. 

Тиша.                  

Навіть системи корабля, здавалося, завмерли. 

Всередині — чоловік. 

Високий. Злегка смуглява шкіра, на ній тонкі рубці, немов шрами пам’яті. 

Темне волосся прилипло до чола, губи розімкнуті. 

Він дихав.                      

Повільно, рівно. 

Я дивилася на нього, і світ навколо розчинявся. 

Світло стало розмитим, люди — далекими. 

Було тільки він. 

Його обличчя я знала до кожної лінії. 

До кожного вигину. 

Бо бачила його сотні разів — у снах, що здавалися мені спогадами. 

Технік прошепотів: 

— Неможливо… його життєві показники вищі за людські. 

Я не слухала. 

Його груди піднімалися у повільному ритмі, очі ще заплющені, але я відчувала, як він мене чує. 

Якщо б я могла вимовити його ім’я — Аарон — я знала, що він би відкрив очі. 

І тоді, коли він ледь поворухнувся, щось у мені відповіло. 

Глибоко, інстинктивно. 

Ніби я нарешті знайшла те, що шукала все життя — і водночас втратила все спокійне, знайоме. 

> І цього разу — він теж відчув мене.