Розділ 4. Арт-01

Станція “Арт-01” висіла над Землею, мов кришталева медуза у темряві космосу. Її обтічна форма мерехтіла холодним світлом, і від цього видовища перехоплювало подих. 

Коли транспортний ліфт зупинився, я стояла біля ілюмінатора, не в силі відірвати погляд від планети під ногами. 

Земля здавалася такою спокійною — блакитною, лагідною, безтурботною. Як обманлива картина, за якою прихована біль.  

Там, унизу, залишилося все: мій дім, родина, дитячі спогади, сміх Мії, запах маминого пирога, батькові вечори за кресленнями.   

А тепер — лише безмежна тиша космосу.   

Мені хотілося кричати, але голос зник десь у горлі. 

> “Новоприбулі, пройдіть медичний скан та реєстрацію,” 

— пролунало зі стелі спокійним, беземоційним голосом. 

Я злякано здригнулася. Потім просто пішла за натовпом — машинально, як автомат. 

Навколо — люди. Вони були такі різні, але всіх об’єднувало одне: порожній погляд. 

Хтось ніс дитину, туго загорнуту в ковдру.           

Хтось стискав стару фотографію так, ніби вона могла замінити все життя. 

Інші просто дивилися перед собою, мов у нікуди. Мабуть, так само, як і я. 

У коридорі мене зупинила жінка у білому комбінезоні — беземоційна, ідеально зібрана, ніби сама частина машини, що рухає людство вперед. 

— Ім’я? — коротко запитала вона. 

— Тея Ворм, — відповіла я, і власне прізвище прозвучало чужо. 

Вона провела пальцем по планшету. 

— Програма колонізації “Елізіум”. Планета — Ліора. Відправлення — завтра, 06:00. 

Я просто кивнула.       

“Ліора”… навіть назва звучала, як сон. 

Моя каюта виявилася крихітною — вузьке ліжко, стіл, екран і м’яке світло, яке змінювало відтінок залежно від пульсу. 

Все виглядало стерильно, надто чисто, так, що навіть дихати хотілося обережно. 

Я опустила рюкзак на підлогу й просто сіла. 

Плечі тремтіли, але не від холоду — від напруги, що нарешті почала виходити зсередини. 

Вперше за кілька днів я дозволила собі просто видихнути. 

Та замість полегшення відчула лише порожнечу. 

Я лягла, навіть не роздягаючись. Тканина ліжка холодила шкіру, але мені було байдуже. Очі заплющувались, але сон не приходив. 

У голові — калейдоскоп фрагментів: обличчя батька, полум’я, гул переслідування, холодний голос Захара. 

І раптом — він.                   

Той самий чоловік, що снився мені з дитинства. 

Я бачила його знову — чітко, ніби він стояв поруч. 

Високий, з темним волоссям, і очима, колір яких змінювався, як хвилі океану: срібло, потім глибоке синє, а далі чорне, як космос. 

Його погляд був теплим, спокійним, але водночас у ньому було щось невимовно сильне — наче в ньому захована істина, якої я ще не готова почути. 

Він простягнув руку до мене. 

— Ти нарешті тут… — прошепотів. 

Його голос був такий реальний, що я здригнулася й різко розплющила очі. 

Темрява. Лише тиха вібрація станції. Серце шалено билося. 

На екрані каюти спалахнуло повідомлення: 

> “Пасажир Ворм, підготовка до запуску. Завтра — 05:45.” 

Я провела рукою по обличчю, намагаючись зібратись, і стиснула металевий жетон, який дав мені Захар.           

Під пальцями він був теплим. 

Світіння — ледь помітне, але живе. 

На вигравійованій карті тьмяно мерехтіли зорі, і я раптом побачила: малюнок збігається з кольором його очей. 

— Хто ти… і чому я тебе вже знаю? — прошепотіла я у темряву. 

За вікном повільно пропливали зорі. 

Одна з них пульсувала сильніше, ніж інші, наче відгукувалась на мій подих. 

І я вперше за весь час не відчула страху. Лише тихе, глибоке передчуття — що відповіді вже близько.