Розділ 3. Втеча

Вітер бив мені в обличчя, коли я бігла через нічне місто. 

Повітря різало легені, дихати було важко, але я не зупинялась. 

Неонові вивіски миготіли навколо, зливалися в плями кольору — жовтого, синього, білого — відбивалися у калюжах і виблискували на мокрому асфальті. 

Усе виглядало нереальним. Мовби я опинилася всередині чужого сну, у якому мені відвели роль утікачки. 

Позаду почувся гул двигуна.   

Низький, впевнений, небезпечний. 

Мене шукають.   

Я різко звернула у вузький прохід між двома будинками. Стіни тиснули з обох боків, повітря пахло сирістю й старим металом. Серце билося десь у горлі, а в скронях пульсував біль. 

Я не знала, куди біжу. 

Просто — від них.    

Від страху.      

Від усього, що колись було “домом”. 

Попереду раптом спалахнув ліхтар. 

Я зупинилася, розгублено кліпнувши від сліпучого світла. 

— Сюди! — коротко крикнув хтось. 

Чоловічий голос. Низький, чіткий. 

Я розгледіла його — стояв біля чорного вантажного дрона, високий, худорлявий, у темній куртці. Його обличчя було частково в тіні, але профіль — різкий, спокійний, ніби все навколо не мало значення. 

— Хто ви? — видихнула я, ледве стримуючи тремтіння. 

— Друг твоєї мами, — відповів він коротко. — У нас мало часу. 

Він відчинив дверцята дрона. І я, навіть не встигнувши зважити, що роблю, просто стрибнула всередину. 

За мить двигуни загуркотіли гучніше, і дрон різко піднявся в небо. Мене кинуло до сидіння, ремінь урізався у груди. Усе довкола тремтіло, а місто під нами ставало дедалі меншим — розбиті ліхтарі, хмарочоси, плями світла, що танули у тумані. 

— Їхні системи вже відстежують тебе, — сказав він, не відриваючись від панелі управління. Його голос був холодний, зосереджений. — Але я заблокував сигнал на кілька хвилин. Цього має вистачити. 

— Що сталося з моєю сім’єю? — запитала я. Голос зірвався, і мені здалося, що навіть повітря стало важчим. 

Він не одразу відповів. 

Поглянув на мене — коротко, майже співчутливо.                       

— Коли вони дізналися, що твій батько зберіг прототип ядра “Гравітії”, було вже пізно. Вони прийшли за ним. І тепер — за тобою. 

Я завмерла.       

Слова не вкладалися в голові. 

“Прототип”? “Гравітія”? 

Я нічого не знала про це. Батько ніколи не говорив про роботу — тільки казав, що все це колись стане важливим.     

А тепер — ось результат. 

— Я не маю до цього жодного стосунку, — прошепотіла я. 

— Але він вважав інакше, — відповів чоловік. — Казав: “Якщо Тея виживе, у нас буде шанс.” 

Я відчула, як холод проходить крізь мене. 

Виживу? Який шанс? 

Що я маю зробити? 

Він витягнув із внутрішньої кишені невеликий пристрій — щось на кшталт металевого жетона, з гравіюванням, схожим на зоряну карту. 

— Це твій квиток. Станція переселення “Арк-01”. Там на тебе чекають. Але після цього — шляху назад не буде. 

Я взяла жетон. Метал був теплий, ніби живий. На мить мені здалося, що зорі на ньому тьмяно світяться. 

— Ви хто такий? — запитала я, дивлячись йому в очі. 

— Називай мене Захар, — відповів він спокійно. — Я просто виконую обіцянку дану твоїй матері. 

Дрон завис біля орбітального ліфта — величезної конструкції, що з’єднувала Землю з небом. Під нами мерехтіли хмари, над нами — сяяли капсули переселенців, блискучі, немов краплини світла. 

Захар зупинив машину й повернувся до мене. 

— Далі ти сама. Але пам’ятай: коли зустрінеш його — ти зрозумієш. 

— Кого? — хотіла спитати я, але він уже відчинив дверцята. 

Я вийшла, вітер майже збив мене з ніг. Платформа світилася блакитним, а над головою розтягнувся космос — живий, нескінченний, страшний і прекрасний водночас. 

Дрон відлетів. 

У повітрі залишився лише запах озону й тихий шепіт, що розчинився у вітрі: 

> “Не бійся зірок, Тея. Вони пам’ятають твоє ім’я.” 

Я стояла там, стискаючи жетон у долоні, і вперше відчула — мій шлях щойно почався.