Розділ 2. Коли все зникло

Повітря пахло димом і дощем.   

Вітер залітав у відкрите вікно, розгойдував фіранку, що билася об підвіконня, наче намагалася втекти першою.  

Місто спало. А мій світ — уже ні.  

Я стояла посеред кухні, босоніж, відчуваючи, як холодні плитки пробирають до кісток. У руках — телефон. 

На екрані миготіло повідомлення, яке зупинило час: 

> “Не повертайся додому. Їх уже немає.” 

Спершу я просто дивилась. 

Очі ковзали по літерах, але мозок відмовлявся розуміти сенс. 

«Їх»… кого? 

Мами? Тата? Сестри?  

Це жарт? Помилка?  

Пальці затремтіли, телефон вислизнув і впав на підлогу з глухим звуком, як удар по серцю. 

У голові закружляли уривки — мамин сміх учора під час дзвінка, татова звичка поправляти окуляри, коли думав над формулою, крик Мії: «Сестричко, я виграла!»  

Це не могло зникнути просто так.  

Я ввімкнула телевізор — просто щоб почути чийсь голос, не тишу. 

І тоді побачила заголовки: 

> Вибух у приватному будинку. 

Причина невідома. 

Можлива витік енергоелементів. 

Звуки новин були далекими, мов крізь воду. 

“Витік енергоелементів”… Ні. Я знала — це не аварія.  

Тиждень тому до мене приходили. Люди в темному. Без імен, без облич.  

Вони питали про батька. Про його розробки для міжзоряних двигунів.  

Я тоді жартувала, що в нього «секретна робота».  

Але тепер ці жарти боліли. 

Я згадала його слова, сказані колись між двома ковтками кави: 

> “Якщо щось станеться — тікай, доню. Не став запитань.” 

Я тоді сміялась. А тепер — не могла навіть дихати. 

Дзвінок у двері. 

Раз.        

Другий.      

Потім гучніше, настирливо, як постріли. 

Кров шуміла в вухах. 

Я вимкнула світло й завмерла.  

Серце билося так голосно, що здавалося — його чути зовні. 

Крізь вузьку шпарину вікна побачила чорний транспорт. Без номерів. Без знаків. 

Моє тіло саме почало діяти: я схопила рюкзак, документи, і стару флешку батька зі стола. 

Вона здавалася простою, подряпаною, але я знала — там щось важливе. Можливо, причина їхньої смерті. 

Потрібно тікати.    

Мамин знайомий — єдиний, хто міг допомогти. Він працював у відділі колоністів на «Ліор». 

Якщо знайду його, зможу потрапити до системи відправки. Нове життя. Інша планета. 

Я вискочила надвір. 

Дощ зустрів мене холодними краплями, що змішалися зі сльозами. 

Я бігла вузькими вулицями, повз зачинені кав’ярні й мокрі вітрини, поки за спиною не гримнув вибух. 

Не сильний, не різкий — приглушений, як відгомін минулого, що догоряє. 

Тієї ночі я втратила все. 

Дім, родину, себе.   

Але десь усередині, під шаром болю й страху, народжувалося інше відчуття — тихе, пульсуюче. 

Передчуття.    

Що це лише початок.   

Що мої сни про чоловіка з очима, які змінюють колір, — це не випадковість. 

І що він — ключ до всього, що ще попереду.