Розділ 1. Сон

Темрява була не порожньою — вона дихала.  

Я відчувала її рух, її пульс, ніби сама безмежність мала серце.  

Навколо пливли мільярди світлових точок, крихітних, але живих. Вони то наближались, то зникали,  мерехтіли в ритмі мого дихання. 

Я стояла босоніж, і під ногами — не ґрунт, не метал, а щось невидиме, м’яке, як світло. Моє тіло осяювало тонке сяйво, ніби хтось доторкнувся до мене зсередини.  

Я не знала, де я. Та кожного разу, коли опинялась тут, мене не покидало дивне відчуття — що це місце знає мене краще, ніж я сама.  

І тоді він з’явився.  

Повільно, ніби виростав із самої тіні. Високий, з темним волоссям, і якимось нереально чітким обличчям — як вирізьбленим з космосу. Але найстрашніше й найпрекрасніше були його очі.  

Вони змінювали колір, немов відбивали зорі довкола: то холодно-сірі, то золоті, то глибокі, як сама ніч.  

— Ти знову прийшла, — сказав він. 

Голос... низький, теплий. Він звучав не у вухах — десь усередині мене. Як спогад, який не належить мені.   

— Я не знаю, хто ти, — прошепотіла я. — Але я бачу тебе щоночі.  

Він усміхнувся ледь помітно.  

Навколо нас простір почав світитися, немов зорі тягнулися ближче, створюючи спіраль, що оберталася довкола.  

— Ми пов’язані, — його голос відлунював у мені. — Пам’ятай це, коли прийде час.  

Він простягнув руку, і я вагалася лише мить.  

Коли наші долоні торкнулися — крізь мене пройшов електричний імпульс. Сяйво розірвало темряву, і кожна клітина мого тіла загорілася, наче мене зробили з енергії.  

Я не могла рухатись. Не могла дихати. Лише дивилася на нього — на цього чоловіка, якого не знала, але... ніби пам’ятала.  

— Як тебе звати? — ледве прошепотіла я. 

Він дивився мені прямо в душу. 

— Аарон. 

І світ розлетівся на мільйони іскор.   

Мить — і я різко сіла на ліжку.    

Холодний піт стікав по спині, серце билося так гучно, що я ледь могла дихнути. Маленька каюта на станції “Арк-01” знову була реальністю — метал, тиша, приглушене світло.   

Кілька годин залишалося до старту. 

Я сиділа, обхопивши коліна, й дивилася у вікно, де вдалині мерехтіли зорі. 

Серед них — одна пульсувала сильніше за інші. І я не знала, чому, але здавалося, що вона відповідає мені.