Розділ 7 Пригода у печері

Розділ 7

Пригода у печері

Іван в подобі дракона досить зручно почувається. Хвостом хоч пів світу обкрутить, а пазурами на лапах найбільшого яка заввиграшки підчепить. В голові визріває ідея скинути Миколу десь під гору, а самому переключитися на волохату  здобич. От засада. Не втримав. Тепер Коля розіб’ється раніше, ніж свіже яче поголів’я  з’явиться.

Іван різко пікірує вліво і на крутому віражі підхоплює безвільне тіло друга. На ходу міркує: «Невже свідомість від переляку втратив? От тобі і боксер. Так, джипи проїхали. Біля монастиря зупинилися. Розвертаємося. Сховаємося під горою. Микола, вибач, але тобі доведеться тут полежати, доки я свіжинку вполюю. Кого ж обрати? А якщо одразу трьох отих, що в товстих халатах? Ні. М’яско їхнє, схоже, застаріло, треба молоденьке, щоб краще переварювалось. А то, не приведи господи, заворот кишок отримаю.»

Іван обережно визирає драконячою мордою з-за насипу і уважно розглядає, що буде далі. Так, уся група піднялася на скелю і лише тепер з джипу виходить дівчина. Нівея? І чому Івана це не дивує? А от що біля неї робить отой жевжик в сірій панамці та окулярах, дуже цікаво. Невже око поклав? По всьому видно, що так. Ну, начувайся, герой-коханець, з тебе і почнемо трапезу.  Даремно ти  відстав, щоб покрутити молитовні барабани. Я такий злий, що по необережності можу монастир спалити. Здається, минулого року палав Джоканг, у новинах передавали. Треба розбудити Миколу. Нехай допоможе. Ні, він загубить усі лови. Що ж робити? І драконом залишитися хочеться, і не хочеться, щоб друг заїкою на все життя лишився. Якщо перетворюсь на людину, буду голим. Якщо не перетворюсь, мене зовсім скоро з висоти помітять. І так – не так, і так – не так. Нарешті. Монахи повели туристів усередину. І закохане м’яско туди ж поперлось. І Нівею за собою потаскало. Зачекаю ще. Світитися ні в якому разі не можна. Так буде тільки гірше. Якби якусь одежину надибати, було б легше. Ой, здається, хтось зверху на мене пальцем вказує. Невже засікли? Терміново міняю дислокацію. Ось би зараз маска-невидимка у нагоді стала, тільки вона на Елізіумі залишилася. Нія, коли знімала, кудись запроторила. Треба буде спитати, куди. Монах спускається. Явно щось запідозрив. Іде у мою сторону. Що він мені зробить? Нехай дивиться.

Монах спокійно підійшов і всівся поруч у позу лотоса. Він що, сліпий? Невже не бачить, як Іван вишкірив пащу і висолопив роздвоєного язика, намагаючись прогнати непроханого гостя?

У монаха з витримкою все окей, не те що у Миколи.  Іван придивився уважніше. Довге яйцеподібне обличчя монголоїдного типу, високий лоб, помережаний глибокими зморшками, широкі скули, м’ясистий ніс і великі м’які губи. Підборіддя заховане у сиву бороду з білим, наче у гірського цапа, клинцем на кінчику. Цікаво, що на відміну від бороди, волосся у монаха зберегло темний колір. Грива, наче у старого лева, — подумки всміхнувся Ваня, прискіпливо роздивляючись червоний візерунчастий халат, що під собою приховував сорочку помаранчевого кольору.

Монах приніс із собою молитовний ручний барабанчик. Закривши очі, він почав розкручувати барабан і розгойдуватись у такт з його обертами. Якщо придивитися уважніше, цяцька складалась з металевого корпусу з візерунками на ньому, і металевої ручки, до якої кріпився такий же ланцюжок з грузилом на кінці. Ця хитрість і дозволяла розкручувати вітрячок всього лише одним порухом кисті. Ваня замислився. Був час, коли після першого пробудження він з друзями планував подорож до Тибету і цікавився ось такою штукенцією, як зараз у монаха. Всередині циліндра має бути згорнутий аркуш паперу з написаними мантрами.

— Ом, мані, падме, хум! — монотонним голосом раз-по-раз повторює монах. 

 Та він же у трансі! Оце так поворот.

Іван не одразу помічає, як повітря навколо стає в’язким і густим, наче молочний суп, а тоді розріджується.  Ваня з подивом помічає, що потрапив у велику кам’яну печеру. При світлі лучини ледве розгледів два силуети. Включив режим нічного бачення і остовпів. Нівея і турист боролися між собою. Врешті хлопець у панамці переміг і повалив тіло дівчини на кам’яну підлогу печери.

— Не хочеш по-доброму, тобі ж гірше. Останній раз запитую: ти будеш слухняною дівчинкою, чи ні?

— Та пішов ти, козел! — скрикує дівчина. Потім кусає і б’є нападника коліном в пах.

 — Ах ти ж стерво, сама напросилася! — Хлопець розмахується і з силою б’є Нію по обличчю. Вона здавлено ридає від болю.

Іван розуміє, що далі зволікати не можна. Ціль захоплена, ціль повинна бути знищена. Треба тільки підчепити лапою металеву чашу, що до цього стояла під стінкою і з розмаху запустити у напрямку панамки. Є контакт! Чаша впечатується в голову нападника і той лантухом валиться прямо на дівчину. Вона швидко оговтується, скидає з себе непритомне закривавлене тіло, відкочується убік і підскакує на ноги. Потім зі злістю пантери з копняка б’є по панамці:

— Та гори ти у пеклі, Матвію! — і прожогом вискакує за двері, мало не перечепившись через лапу Дракона:

 — Що закляк, наче китайський болванчик? Тікати треба. Наздоганяй, Іване!

На бігу дивна парочка мало не збила двох монахів, що чинною ходою йшли по тісному коридорчику. Ну добре, добре. Збили. Треба ж було прохід розчистити, а Іванові крила, як на зло, не пролазили. На виході їх помітив третій монах, але це вже не суттєво, бо Іван підкинув Нію собі на шию і помчав у небо, а тоді до місця, де лишив Колю зі сліпим. Монах так і не прозрів і продовжував читати мантри над непритритомним тілом.

— Ти що, Водяника вбив? — жахається Нівея. — Ми про це не домовлялися. Я не бажаю бути причетною до криміналу.

— Я не винен, він сам зісковзнув, коли я його переносив на гору. Скажи спасибі, бо інакше я б не помітив тебе, і тоді вже точно той чел в панамці скоїв непоправний злочин. 

— Дякую, аж підскакую. — скривилась Нія і поглянула на монаха, що увесь цей час меланхолійно розкачувався в трансі і накручував молитовний барабанчик. — Як гадаєш, він причетний до того, що ми сюди потрапили?