30. Якщо я захочу — володітиму тобою.

Я стояла перед шатром, переминаючись з ноги на ногу, але врешті-решт глибоко вдихнула і зайшла всередину. Атанор уже зняв безрукавку і стояв напівоголений, демонструючи свої м’язисті плечі. Від цього видовища в мене чомусь пересохло в горлі.

— Повелителю… — почала я обережно, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Чому ви не сказали їм, що я вам не дружина? Тепер вони всі думають, що ми тут… ну… що ми з вами…

Атанор повільно повернувся до мене. У його червоних очах грала ледь помітна, небезпечна насолода.

— Що ми з тобою… що? — тихо перепитав він, наче не розумів.

Я почервоніла ще сильніше і відвела погляд.

— Ну… те, що зазвичай роблять чоловік і дружина в спільному ліжку.

Він зробив крок уперед. Я мимоволі відступила, аж поки не вперлася спиною у щільну тканину шатра.

— І що? — його голос став низьким, майже муркотливим. — Нехай думають. Або ти настільки гидуєш думкою про спільне ліжко зі мною, Естер?

— Та ні, повелителю! Ви не так зрозуміли… — заїкнулася я. — Просто моя репутація…

Атанор саркастично хмикнув і підійшов майже впритул. Тепер між нами залишалося лише кілька сантиметрів. Він підняв руки і поставив їх обабіч мене, притиснувши до стіни шатра. Я опинилася в пастці. Від нього йшов жар і та сама темна, небезпечна енергія, яку я вже добре запам’ятала.

— Репутація? — він нахилив голову, вивчаючи моє обличчя. — Ти серйозно хвилюєшся про репутацію тут, посеред джунглів, серед племені дикунів?

Його погляд опустився на мої губи. Я відчула, як серце починає калатати набагато швидше. Грудьми стало важко дихати. Атанор підняв руку і повільно провів великим пальцем по моїй нижній губі. Від цього дотику по шкірі пробігли гарячі мурашки, а в животі раптом поважчало, ніби зав’язався тугий вузол.

— Повір мені, Есто, — хрипкувато прошепотів він, — якщо мені дуже сильно знадобиться, щоб ти стала моєю, мене не зупинять ані твоя репутація, ані навіть будь-які твої власні заперечення. — його очі спалахнули червоним. Він повільно ковзнув поглядом по моїх плечах, по шиї, по грудях, які швидко здіймалися від важкого дихання. — І повір… якби я захотів тобою володіти, тобі б це сподобалося.

Я відчула дивне поколювання там, де він торкався. Ноги стали ватними, у голові паморочилося. Я відчувала дивну суміш страху і чогось гарячого, забороненого, не в змозі відвести від нього погляду.

А потім Атанор раптом відступив, і просто так, ніби нічого й не сталося, відвернувся і спокійно продовжив:

— Не хвилюйся так. Якщо я цього захочу — ти перша про це дізнаєшся.

Я тихо фиркнула собі під ніс, намагаючись приховати, як сильно в мене тремтять руки.

Він сів на край ліжка і заговорив уже зовсім іншим, діловим тоном:

— Я поговорив зі старійшиною цього племені. Вони справді поклоняються тут якомусь божественному дереву. Якщо вірити його словам, воно дійсно може впливати на погоду. Але окрім цього, Есто, я підозрюю, що Руна Стихій створює навколо себе аномальні зони. Тож завтра будемо максимально обережні.

Я спробувала взяти себе в руки і кивнула.

— Ми візьмемо з собою цього старійшину? Щоб він нас провів?

— Ні. У цьому немає потреби. До того ж я не хочу відповідати ще й за його життя. Він пояснив приблизне місцезнаходження священного дерева. Ми вирушаємо завтра вранці.

Я мовчки кивнула, сідаючи на своє місце в шатрі. Серце досі калатало, а губи ніби досі відчували його палець.

«Обережніше, Естер, — подумала я, ховаючись під тонкою ковдрою. — Цей чоловік небезпечний не лише своєю силою. Він небезпечний тим, як легко змушує твоє тіло зраджувати розум. Але найголовніше — він здатен зламати тебе повністю. Проковтнути — і навіть не помітити цього».

За стінами шатра тихо шуміли джунглі, наче попереджаючи, що справжні небезпеки ще попереду.