29. Місцева флора і фауна — не для лякливих.

Ми просувалися цими клятими, непрохідними джунглями вже кілька годин. Повелитель час від часу поглядав на небо крізь крони і нарешті сказав:

— Нам треба знайти безпечне місце для ночівлі до того, як стемніє. Джунглі вночі — це не саме вдале місце для пригод.

Я тихо фиркнула.

— Ви знаєте стільки захисних чар, повелителю. Хіба нам є сенс чогось боятися?

У ту ж мить щось зелене й слизьке торкнулося моєї руки. Я зойкнула і відскочила назад.

— Аааа! Це що, змія?!

Атанор насмішкувато, з явною насолодою, засміявся і одним рухом прибрав з моєї руки звичайнісінький великий листок.

— Це всього лише листок, Естер. Навколо самі ліани.

Я почервоніла до вух. Навколо справді постійно чувся якийсь шурхіт, дзижчали комахи, а в кронах щось постійно рухалося. Я ще міцніше вчепилася в його безрукавку.

Згодом ми зупинилися біля невеликого озерця, щоб набрати води і втамувати спрагу. Поки Атанор нахилився над водою, я зробила крок убік — і раптом опинилася в липкому павутинні.

— Повелителю! Мене зараз вкусить отруйний павук! Допоможіть! — заверещала я, відчайдушно борсаючись.

Він миттєво витягнув мене за шкірку, як кошеня, обтрусив і відставив убік.

— Якщо ти так всього боїшся, Естер, може, мені поставити тобі шатро і залишити тут?

Я уявила себе саму посеред цих джунглів уночі і швидко похитала головою.

— Ні-ні, все в порядку! Мені не так вже й страшно...

Атанор лише хмикнув.

Ми йшли далі, коли він раптом притиснув палець до вуст і насторожено оглянув стежку. На вологій землі чітко виднілися сліди босих ніг. Я відчула, як напруга в повітрі згустилася.

Та не встигли ми сховатися, як перед нами з’явився місцевий житель. Майже без одягу, з блискучою чорною шкірою, прикрашеною різнокольоровими скляними бусами. Обличчя було розмальоване яскравими фарбами. У руках він тримав лук зі стрілою, наставленою прямо на нас.

Я зойкнула. Атанор миттєво сховав мене за свою спину, демонструючи максимально дружелюбну поставу.

Туземець уважно оглянув нас, а потім щось вимовив на своїй мові. На мій подив, Атанор відповів йому тією ж мовою.

— Повелителю… Ви знаєте його мову? — тихо прошепотіла я.

— Зовсім трішки, — не обертаючись, відповів він. — Колись давно в мене був знайомий з цих племен.

Вони ще трохи поговорили. Потім Атанор пояснив:

— Він пропонує нам заночувати в його рідному поселенні.

Я не була впевнена, що це гарна ідея, але довелося довіряти йому. Ми пішли за дикуном, який вправно розчищав дорогу мачете-подібним ножем серед ліан і рослин.

Незабаром ми вийшли на галявину, де стояли маленькі низенькі хатинки-шалаші. Місцеві зустрічали нас з явною цікавістю, розглядаючи, наче рідкісних звірів. Якась маленька дівчинка підбігла до мене і з захопленням торкнулася срібного браслета на моїй руці. Її мама занервувала, але я посміхнулася, зняла браслет і подарувала дівчинці. Та запищала від щастя.

Нас запросили присісти на зручні місця, вистелені м’якою папороттю, і запропонували їжу. Вона виглядала дуже дивно — якісь корінці, смажені комахи, незрозумілі плоди. Я вагалася, але Атанор спокійно почав їсти, і мені довелося наслідувати його, не звертаючи увагу на блювоту, яка час від часу підступала до горла.

Жінка, що сиділа навпроти і гралася з дітьми, щось сказала Атанору і тепло посміхнулася. Я тихо запитала:

— Що вона сказала?

— Що в мене гарна дружина, — спокійно відповів він.

Я миттєво почервоніла до коренів волосся.

— Перекладіть, що я вам не дружина!

— Це зайве, — байдуже кинув Атанор.

Коли він пізніше поставив шатро на краю галявини, я довго стояла осторонь, ніяковіючи. Усі в поселенні явно вважали нас подружньою парою. І тепер, коли ми зайдемо туди разом… вони точно подумають, що ми спатимемо вдвох, як чоловік і дружина. Серце калатало. Я стояла, стискаючи руки, і не наважувалася зробити крок уперед. Атанор уже відкинув полог і чекав, дивлячись на мене з легкою, небезпечною цікавістю в червоних очах.