23. Відгадай загадку, мандрівнику!

Темрява навколо золотих очей раптом заворушилася, і повільно, ліниво, з неї почало проступати щось величезне.

Я застигла.

Спочатку я побачила величезну золоту луску, яка тьмяно блищала в червоному світлі рун. Потім довгу шию. Потім ще одну частину неймовірно великого тіла, яке кільцями обвивало всю залу. У мене пересохло в роті — перед нами був змій! Ні... це навіть змієм назвати було важко, це чудовисько мало розміри мало не з дракона! Його голова повільно опустилася нижче. Два золоті ока дивилися прямо на нас. Вертикальні зіниці були такими великими, що я відчула себе маленькою і абсолютно беззахисною.

Наступної миті сильна рука несподівано відсунула мене назад. Я здивовано кліпнула — Атанор зробив крок уперед, повністю закриваючи мене собою. Чомусь від цього жесту я здивувалася навіть більше, ніж вигляду самого змія. Повелитель ніколи не виглядав людиною, яка когось прикриває собою.

Навколо його долоні вже почали спалахувати знайомі темні символи. Раптом підземелля здригнулося від гучного голосу:

— Не витрачай сили, темний магу. Проти мене твоя магія не спрацює.

Я мало не підстрибнула від несподіванки — змій говорив, причому говорив людським голосом! Щоправда, голос цей був настільки глибоким і моторошним, що від нього волосся на потилиці стало дибки.

Навіть Атанор завмер. Його магія повільно згасла. Червоні очі спалахнули пекельним сяйвом.

— Хто ти такий?

Величезна голова трохи нахилилася.

— Я хранитель. — у залі наче стало ще тихіше. — Мене поставили тут охороняти Місячний камінь. Я перебуваю тут дуже давно і стежу за тим, щоб ніхто не зміг викрасти його.

Я обережно визирнула з-за плеча Атанора, а потім не втрималася:

— Зовсім ніхто?

Повелитель різко повернув голову.

— Естер...

Але було вже пізно. На мить запала тиша, потім змій раптом розсміявся. Його сміх прокотився підземеллям таким громом, що зі стелі посипався пил.

— Цікава маленька людина.

Я негайно сховалася назад за спину Атанора.

— Я не маленька.

— Естер. — цього разу в голосі повелителя вже звучала відверта погроза, і я слухняно замовкла.

Величезний змій ще кілька секунд дивився на мене, а потім знову заговорив:

— Насправді існує спосіб забрати Місячний камінь.

Я знову визирнула. Навіть Атанор помітно насторожився.

— Який?

Золоті очі дивно блиснули.

— Той, хто хоче забрати Місячний камінь, має відгадати мою загадку.

У повітрі просто перед нами раптом спалахнуло світло. З нього повільно виник золотий кубок.

Я нервово кліпнула.

— Це якось підозріло.

— Розумне зауваження, маленька людино. — мені зовсім не сподобалося, що він називав мене маленькою. — Перш ніж відповідати на загадку, той, хто її відгадуватиме, повинен випити з цього кубка.

У мене погано передчуття виникло буквально миттєво.

— А що в ньому?

— Зілля.

Я відразу подивилася на Атанора.

— Повелителю, мені це не подобається.

Він навіть не глянув у мій бік.

— Я вже зрозумів.

Змій продовжив:

— Якщо загадка буде розгадана правильно, ви заберете Місячний камінь і підете звідси.

Я насторожилася.

— А якщо ні?

Величезні золоті очі спокійно подивилися на мене.

— Тоді той, хто випив зілля, помре.

Я зблідла.

— Що?

Атанор теж помітно напружився.

— Цікаві в тебе правила.

— Інших немає.

Я різко схопила повелителя за рукав.

— Ні.

Він опустив на мене погляд.

— Що означає "ні"?

— Ні означає ні. Ви не будете цього робити.

Змій ніби зацікавився ще більше. На губах Атанора з'явилася дуже дивна усмішка.

— І який же ти пропонуєш інший варіант?

Я відкрила рот, і одразу ж закрила його. Іншого варіанту в мага не було. Я сердито насупилася, а повелитель спокійно взяв золотий кубок.

— Повелителю!

Він уже підніс його до губ.

— Атаноре!

Темний маг одним ковтком випив усе зілля, і у мене мало серце не зупинилося. Він поставив порожній кубок назад у повітря.

— Тепер давай свою загадку, дух.

Змій задоволено примружив величезні очі.

— Слухай уважно: — підземелля знову стало абсолютно тихим. Потім пролунав його гучний голос: — "Я народжуюся раніше тебе і помираю пізніше тебе. Ти не можеш торкнутися мене. Ти не можеш побачити мене, доки я не зникну. Що я таке?"

Запала тиша. Я розгублено кліпнула, бо взагалі нічого не зрозуміла, та й повелитель мовчав. Його обличчя стало абсолютно незворушним.

— У вас є три спроби, — промовив змій.

Я відчула, як мене починає трясти, Атанор продовжував мовчати. Я почала нервово ходити поруч.

— О вищі сили... О вищі сили... Це жахлива загадка...

— Естер.

Я обернулася.

— Що?

— Перестань мельтешити.

Я мало не задихнулася від обурення.

— Як я можу не мельтешити? Якщо ви зараз помрете!

— Я поки що живий.

— Але можете перестати ним бути!

— Тоді дай мені спокійно подумати.

Я замовкла. Минуло ще кілька довгих секунд, потім Атанор підняв голову.

— Це тінь?

Запала тиша, а наступної миті змій розреготався.

— Ні, темний магу.

У мене все похололо всередині. Раптом Атанор різко напружився. Я перевела погляд униз і побіліла: його права рука почала стрімко чорніти! Темрява повільно поповзла від пальців до ліктя.

— Повелителю!

Він лише насупився. Змій перестав сміятися.

— Залишилося дві спроби.

Я вже ледь дихала. Атанор кілька секунд мовчки дивився перед собою, потім заговорив:

— Я думаю це Доля.

Змій завмер. Я затамувала подих. Минуло кілька секунд, і почувся схвальний голос чешуйчатого духа:

— Дуже близько. — Моє серце стрибнуло від надії, та одразу впало назад. — Але це неправильна відповідь.

Я скрикнула. Чорна темрява миттєво охопила вже й другу руку Атанора. Я дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Повелителю...

Він мовчав.

— Повелителю...