21. Довгі спідниці не для пригод.

Після нічної пригоди мені було ніяково навіть дивитися на Атанора, тому я старанно робила вигляд, що абсолютно нічого особливого не сталося. На щастя, сам повелитель теж не повертався до цієї теми.

Щойно ми поснідали, він одним недбалим помахом руки почав згортати наш табір. Магія пробігла по шатрі темними хвилями, і килими склалися самі собою, меблі розчинилися у повітрі, а величезний намет буквально за хвилину перетворився на купку сухих гілок. Я все ще не могла звикнути до того, наскільки легко він творив подібні речі.

Атанор дістав із внутрішньої кишені якийсь старий клаптик шкіри. На перший погляд той виглядав настільки древнім, що розсипався б від сильнішого подиху вітру. Я підійшла ближче, і побачила що на шкірі були намальовані дивні лінії, незрозумілі позначки та кілька символів, які більше нагадували подряпини, ніж нормальне письмо.

— Це карта? — не втрималася я.

— Скоріше це частина карти. — він уважно оглянув її. — Колись Перстом Волхва володіла Цитадель Волхвів. Після Великої Кривавої війни вони вирішили, що подібна сила не повинна потрапити до чужих рук.

Я уважно слухала.

— Тому артефакт сховали?

— Саме так. Знищувати його волхви не захотіли, бо надто велика цінність. Замість цього вони розділили його. — він провів пальцем по карті. — Для кожної з п'яти складових обрали окремого хранителя. Основу артефакту заховав головний хранитель. Усі реліквії сховали в різних частинах світу.

Мені вже починало не подобатися те, до чого він веде.

— І я так розумію, заховали їх не в коморах за найближчим храмом?

— Ти швидко навчаєшся. — на його губах майнула легка усмішка. — Кожне сховище оточене захистом, пастками та випробуваннями. Волхви дуже серйозно ставилися до своєї роботи.

Тепер я почала розуміти, навіщо він взяв із собою саме мене.

— Тому вам потрібен цілитель — щоб залишитися живим після проходження усіх пасток.

— Саме тому.

Мені від цього стало не надто спокійніше. Через деякий час ми вирушили далі. Спочатку дорога здавалася цілком нормальною. Потім почалися пагорби, коріння дерев, каміння та нескінченні хащі. Я намагалася не скаржитися на важку дорогу, по-перше, тому що не хотіла виглядати слабкою, а по-друге, тому що чудово пам'ятала характер свого супутника. Якщо Атанор і відчував втому, то зовні цього не показував зовсім. Він крокував уперед із таким виглядом, ніби міг без зупинки пройти половину світу.

Коли через кілька годин ми нарешті зупинилися, я була готова щиро подякувати всім вищим силам.

Перед нами простягалася дивна місцевість. Повсюди валялися величезні сірі камені, деякі з яких були вищими за людський зріст. Інші лежали напівзануреними в землю. Усе навколо заросло травою та мохом, і на перший погляд це місце виглядало просто старими руїнами.

— Тут? — недовірливо запитала я.

— Якщо карта не бреше.

Атанор повільно пройшов уперед. Навколо його руки спалахнули темні символи. Магія почала розтікатися між уламками каміння.

Деякий час нічого не відбувалося, а потім один із валунів раптом здригнувся.

— Знайшов.

Я поспішила за ним. Під шаром моху ховалася велика кам'яна плита. Її поверхню вкривали дивні символи.

— Ви справді можете це прочитати?

— Частково. — Атанор присів навпочіпки. — Це стародавні тардські письмена.

Я здивовано кліпнула.

— Ви знаєте тардську мову?

— Стару — погано, а от більш сучасну трохи краще. — він провів пальцями по символах. — Колись мені довелося певний час жити серед тардських шаманів.

Я навіть не стала питати за яких обставин темний маг опинився серед шаманів, відповідь мене лякала наперед.

Деякий час він уважно розглядав напис, потім нахмурився.

— Цікаво.

— Що там написано?

— "Вхід на небеса через нутрощі прірви".

Я кілька секунд мовчала.

— Це взагалі має якийсь сенс?

— Поки що ні.

Наступні пів години він перевіряв плиту магією, але безрезультатно. Я теж почала розглядати руїни навколо. І раптом мене відвідала думка.

— А якщо прірва не образний вислів?

Атанор повернув голову.

— Поясни.

— Якщо храм знаходився зверху, то небеса можуть означати верхню частину споруди. А нутрощі прірви... можливо, треба потрапити всередину через якийсь нижній вхід?

Повелитель замислився. По його обличчю я зрозуміла, що він серйозно обмірковував мої слова, потім раптом підвівся.

— Можливо. — він оглянув руїни. — Якщо ця плита колись стояла біля головного входу, то поруч мав існувати й запасний.

Ми почали обходити руїни по колу. Минуло ще хвилин двадцять, перш ніж Атанор раптом зупинився. Біля підніжжя великої скелі лежав гігантський валун.

Повелитель простягнув руку, і темна магія спалахнула навколо валуна. Камінь затремтів, і повільно відсунувся убік. Із темного отвору одразу потягнуло вогкістю, пилом та старою пліснявою. Я відчула, як по спині пробіг холодок. Усередину вели дуже старі кам'яні сходи.

Дуже темні, і дуже глибокі.

— Нам справді потрібно туди спускатися? — тихо запитала я.

Атанор кинув на мене погляд.

— Звісно ні. Ми просто так кілька годин шукали це місце заради прогулянки!

Я важко зітхнула. Іноді мені здавалося, що сарказм був його улюбленим видом магії.

Повелитель створив світлову сферу, і м'яке біле світло зависло над його долонею.

Саме в цей момент я подивилася на свою довгу дорожню спідницю, і прийняла рішення. Схопивши край тканини, я рішуче розірвала її майже до колін. Тріск тканини луною рознісся серед руїн.

Атанор різко повернувся до мене. Його червоні очі небезпечно звузилися.

— Естер.

Я нервово ковтнула.

— Що?

Його потемнілий погляд ковзнув до пошкодженої спідниці, потім піднявся назад до мого обличчя.

— Що це ти зараз робиш?

— Рятую своє життя.

На його обличчі з'явився дуже підозрілий вираз, але я швидко пояснила:

— Якщо нам доведеться лазити по руїнах, стрибати через ями або тікати від ваших знаменитих пасток, то я не збираюся зламати собі шию через надто довгу спідницю. — я випросталася. — Тепер буде значно зручніше рухатися.