20. Повелитель не любить лунатиків.

Прямо наді мною горіли два червоних ока — наче два шматка розпеченого вугілля в темряві. У ту ж мить сильні руки різко перекинули мене на спину. Я ледь встигла видихнути, як опинилася повністю затиснута його гарячим, твердим, як скеля, тілом.

Атанор нависав наді мною, важко дихаючи. Його міцні стегна притискали мої ноги, а долоні, схопивши за зап’ястки, притиснули їх до ліжка. Магія миттєво скувала їх невидимими кайданами.

— Що ти робиш у моєму ліжку? — хрипко прошепотів він мені просто на вухо.

Від його голосу по шкірі пробігли мурашки. Я кліпнула, намагаючись зобразити невинність, хоч серце готове було вистрибнути з грудей.

— Я… я, мабуть, лунатик, повелителю.

Він на мить завмер.

— Який ще лунатик?

«Здається, проканало», — подумала я з надією.

— Ну… сомнамбула… ви що, не знаєте, повелителю? — пробелькотіла я, намагаючись звучати якомога правдоподобніше.

Атанор роздратовано видихнув. Його гаряче, важке тіло небезпечно притиснулося до мене ще сильніше. Моя тонка нічна сорочка задерлася, оголяючи ноги.

— Я знаю, хто такі лунатики та сомнамбули, Естер, — процідив він. — Але якщо ти зараз почнеш мені розповідати, що нібито ходила уві сні й абсолютно випадково набрела на моє ліжко, твою шию обхопить та сама магія, що й зап'ястки, і вже через хвилину ти будеш задушена, як наречена Кастора.

Я заїкнулася, бо усі слова застрягли в горлі. Від нього йшов жар, запах полину і чогось такого чоловічого, толком і не пояснити, але викликаючого дрібне тремтіння. Його губи були так близько до моєї шиї, що я відчувала кожне його слово шкірою. Сором палив щоки, а тіло зрадницьки палало під його вагою.

— Я… я замерзла, — нарешті видушила я, важко дихаючи. — Дуже сильно. Не змогла нічого з собою зробити… хотіла просто трохи зігрітися.

Атанор на мить замовк. Його дихання стало ще глибшим, частішим. Губи майже торкалися моєї шкіри.

— Зігрітися? — перепитав він низько, з небезпечною інтонацією.

Я не могла відвести погляду від його палаючих червоних очей — вони затягували, наче прірва. У голові не залишилося жодної розумної думки — лише жар його тіла, хрипкий шепіт і відчуття повної беззахисності в цих сталевих обіймах. Тіло чоловіка притискалося до мене ледь не кожною клітиною(принаймі таке враження підсовував мій власний мозок).

Раптом він різко відпустив мої зап’ястки. Магічні пута зникли. Атанор підвівся одним різким рухом, звільняючи мене.

Я все ще лежала на його ліжку, важко дихаючи, поки він одним жестом руки легко наповнив шатро комфортним магічним теплом. Повітря відразу стало приємним і м’яким. Тепер температура у приміщенні була практично літньою — можна було навіть ковдрою не вкриватися.

— Іди до себе в ліжко, — холодно кинув він, не дивлячись на мене.

Я слухняно, хоч і тремтячи, встала й швидко перебралася у своє ліжко. Тепер справді можна було спокійно засинати. Атанор стояв посеред шатра, високий і темний, і дивився на мене згори вниз.

— Естер, — тихо, з металом у голосі промовив він. — Так більше ніколи не роби, наступного разу в мене можуть спрацювати рефлекси. Це небезпечно для тебе.

Я мовчки кивнула, ховаючись під ковдрою, і відчула, як серце досі калатає десь у горлі.