16. Лякаюча перспектива.

Після розмови з Атанором мені хотілося лише одного — залишитися на самоті хоча б на кілька годин і спробувати заспокоїтися, та, на жаль, вищі сили, схоже, вирішили, що сьогодні я вже використала весь свій запас удачі.

Я стояла біля шафи у своїй кімнаті й саме перевдягалася у більш зручну сукню, коли у двері раптом постукали.

Я здригнулася від несподіванки.

— Хто там?

Відповіді не пролунало. Насупившись, я швидко потягнула тканину на плечі.

— Зачекайте хвилину!

Але двері вже відчинилися, і у кімнату увійшов Атанор власною персоною. Від шоку я завмерла на місці.

Повелитель теж зупинився. Його погляд ковзнув по мені зверху вниз і затримався значно довше, ніж мав би. Я відчула, як миттєво спалахнули щоки. На мені була лише тонка нижня сорочка, яку я не встигла навіть нормально поправити.

Кілька довгих секунд Атанор мовчав. Його червоні очі не моргаючи розглядали мене так, ніби він загіпнотизовано оцінював щось надзвичайно цікаве.

Потім на його обличчі з'явився вираз легкого роздратування.

— Ти не зачинила двері.

Я кліпнула.

— Ну, я не очікувала гостей, володарю.

— Це не відповідь. — його погляд став холоднішим. — Коли хтось стукає у двері, розумні люди або відповідають, або забороняють входити.

— Я не встигла...

— Не виправдовуйся. — Атанор перебив мене так швидко, ніби йому набридло слухати вже після першого слова. Потім демонстративно відвернувся до вікна. — У тебе є хвилина привести себе до ладу.

Не сказавши більше нічого, він вийшов із кімнати, а я кілька секунд просто стояла посеред приміщення.

О вищі сили...Тільки цього мені сьогодні не вистачало.

Рівно через хвилину я відчинила двері вдруге, цього разу повністю одягнена. Атанор мовчки зайшов усередину. Його погляд ще раз ковзнув по мені, після чого він ніби остаточно переконався, що тепер усе виглядає пристойно.

— Збирай дорожні речі, цілителько. Тільки бери із собою найнеобхідніше.

Я розгублено моргнула.

— Пробачте, що?

— Речі, Естер. Зазвичай люди беруть їх із собою, коли кудись їдуть.

Я остаточно розгубилася.

— Куди їдуть?

На обличчі Атанора з'явився знайомий вираз, який з'являвся щоразу, коли я ставила занадто багато запитань.

— Твоя справа виконувати вказівки, а не влаштовувати допит.

Я стиснула губи.

— Я не влаштовую допит, повелителю. Просто хотіла зрозуміти, що саме потрібно взяти. Це ж залежить від мети подорожі.

Повелитель кілька секунд мовчки дивився на мене, і, схоже, моя відповідь здалася йому достатньо логічною.

— У мене є деякі справи, які вимагають поїхати звідси на певний час.

— Які справи?

— Дуже важливі та термінові.

— Повелителю, але ж це не пояснює...

— Естер!

Я відразу злякалася і замовкла.

— Решту дізнаєшся на місці. — його голос став трохи жорсткішим. — І я був би дуже вдячний, якби найближчі кілька хвилин ти не ставила мені нових запитань.

Я слухняно закрила рота, щоправда, лише зовні. Усередині запитань ставало дедалі більше. Куди їхати? Навіщо він бере мене із собою?

Атанор пройшовся кімнатою.

— До того ж зараз тобі справді краще перебувати поруч зі мною.

Я насторожилася.

— Через принца?

— Молодець, кмітлива дівчинка. — Його обличчя скривило саркастичною усмішкою. — Після історії з Присциллою Дестін почне діяти активніше. Якщо не зможе дістати тебе напряму, то спробує використати інших людей.

Мені стало не по собі.

— Ви думаєте, хтось із ваших послідовників може вас зрадити?

— Думаю, що будь-яка людина має свою ціну. — від його спокійного тону стало ще моторошніше. — Особливо якщо правильно натиснути на потрібні слабкості.

Я мовчки опустила погляд. На жаль, у цьому він мав рацію.

— Тому збирай лише найнеобхідніше. Кілька комплектів одягу, засоби гігієни. Решта не знадобиться.

Я нервово переступила з ноги на ногу. Потім усе ж наважилася поставити ще одне запитання.

— Повелителю...

— Що тепер?

— Ми... будемо подорожувати самі? Вдвох із вами?

Атанор повільно повернувся до мене. На його обличчі з'явилася відверто насмішкувата усмішка.

— А що, тобі потрібна компаньйонка?

Я миттєво почервоніла.

— Ні.

— Можливо, служниця?

— Ні.

— Тоді не розумію проблему. — його усмішка стала ще ширшою. — Невже моя компанія настільки тебе не влаштовує?

— Ні, повелителю.

Відповіла я занадто швидко. Настільки швидко, що він навіть підняв брову.

— Ось і чудово.

Я слухняно кивнула, а сама подумки відчула справжній жах. Тому що тепер мені належало провести невідомо скільки часу наодинці з найнебезпечнішою людиною з усіх, кого я знала! І якщо раніше між нами завжди були стіни замку, натовпи магів або хоча б випадкові свідки, то тепер залишимося лише ми удвох, і надовго!

О вищі сили, здається, це перебування наодинці стане для мене значно більшим випробуванням, ніж будь-яка небезпека, яка могла чекати нас у дорозі.