12. Нова загадка.

(Атанор)

Присцилла набридливо говорила вже хвилин двадцять, але я її не слухав. Принаймні останні дев'ятнадцять хвилин.

Вона стояла переді мною на колінах із фанатичним захопленням, яке завжди допомагало їй виживати на полі бою, і розповідала про місяці свого полону. Як її били, як морили голодом, як вона щовечора молилася всім відомим богам, щоб я прийшов за нею.

Дурна жінка. Богів не існує.

Її надокучлива балаканина вже починала мене дратувати.

— Присцилло.

Вона замовкла.

— Так, повелителю?

— Якщо ти ще раз поцілуєш край мого плаща, я накажу Самуїлу відтягнути тебе звідси силоміць.

Побачивши мій настрій, вірна послідовниця раптом різко перейшла до справи.

— Ця цілителька...

Я підняв погляд.

— І що ж із нею?

— Вона мені не подобається.

Я байдуже потиснув плечима й сардонічно зауважив:

— Це велика трагедія для мене, що вона тобі не подобається, Циллі.

Але відьма не замовкла й не стала подобострасно схилятися переді мною, як зазвичай, коли бачила, що говорить щось неугодне.

— Стражники часто говорили про неї.

— І?

— Я не все чула...

— Очевидно. — потрохи я починав втрачати терпіння.

— ...Але один із них сказав, що принц готовий спалити пів країни, аби повернути її.

Я мовчав, милостиво даючи їй закінчити свою думку.

— Інший відповів, що справа не в дівчині.

— А в чому тоді?

Відьма урочисто підняла на мене свої блискучі очі.

— У ритуалі.

І от тут я зупинився й почав слухати уважно.

Дуже цікаво. Особливо тому, що Естер, коли прийшла до мене по захист, жодного разу не згадала про жоден ритуал.

Нетерпляче махнувши рукою Присциллі, щоб не тягнула кота за хвіст, я наказав:

— І що саме вони говорили?

— Не знаю.

Розчарована своїм безсиллям, відьма була готова знову кинутися мені в ноги, щоб цілувати поділ плаща, але я не дав їй цього зробити, різко перебивши:

— Пригадуй.

Присцилла нервово ковтнула.

— Один із них сказав, що принц шукає її. І що без неї нічого не вийде. А потім вони помітили, що я не сплю.

Пазл усередині мене починав потроху складатися. Основна правда була мені невідома, але частина цієї мозаїки щойно опинилася в моїх руках без жодних зусиль із мого боку.

Цікаво. Дуже цікаво.

Естер представила себе жертвою, наляканою дівчинкою. Цілителькою, яка випадково потрапила до рук чудовиська. Але що, якщо це лише частина правди? Що, як Дестіну для чогось потрібен не дар дівчини, а сама Естер?

Я усміхнувся, розтягуючи губи у вдоволеній посмішці.

Присцилла помітно зблідла, але мене це мало хвилювало. Здається, я знайшов щось цікаве. Залишилося розібрати це на частини й зрозуміти.

— Повелителю? — відьма приклала руки до грудей.

— Так?

— Ви їй не довіряєте? Знаєте, я одразу зрозуміла, що вона не вірна вам!

Я задумливо провів пальцем по підлокітнику крісла.

— Звісно, Циллі. Вірнішої підданої за тебе в мене ніколи не було і не буде. Саме тому ти досі жива. Така відданість заслуговує на винагороду.

Присцилла усміхнулася. Її очі заблищали від сліз.

— Дякую мій Володарю. Тоді... ви проженете її, правда, повелителю?

— Ні, Циллі.

Усмішка відьми згасла. А моя стала ширшою.

— Вона викликає в мене цікавість. Поки що Естер занадто цінна, щоб дозволити комусь іншому нею користуватися. Її унікальний дар має належати тільки мені й більше нікому іншому. Естер — моя власність, і так буде доти, доки я не вирішу інакше.

Мої очі небезпечно звузилися, а губи хижо розтягнулися в передчутті полювання.

Настав час дізнатися, які ж секрети ти від мене приховуєш, маленька цілителько.