11. Право стояти поруч.

Із приміщення, яке повстанці перетворили на тренувальний майданчик, доносилися крики та вигуки. Схоже, бойовики не втрачали часу дарма й відточували свої навички у тренувальних дуелях.

Оскільки бойовими навичками я не володіла, то брати участь у спарингах мені не було необхідності. Однак моїм завданням було підстраховувати учасників і, у разі потреби, застосовувати свою магію цілителя.

Я вже майже дійшла до дверей, як раптом хтось міцно схопив мене за рукав. Зойкнула від несподіванки й повернулася: на мене з блукаючою посмішкою дивилася Присцилла Бісбрук.

Виглядала вона трохи краще, ніж учора. Принаймні перевдяглася та помилася. Волосся було чистим і більше не звисало брудними патлами, однак погляд залишався напівбожевільним.

— Це ти — леді Естер?

— Так, — спробувавши висмикнути свій рукав, відповіла я.

Та відьма продовжувала мене тримати, оцінюючи при цьому з ніг до голови.

— Я багато про тебе чула.

— Справді?

— О так. — Присцилла усміхнулася, однак усмішка вийшла награною і зовсім не торкнулася очей. Дружньою цю усмішку аж ніяк не можна було назвати. — Стражники в підземеллі, де мене тримали на повідку, наче собаку, часто згадували тебе.

Я завмерла.

— І що ж саме вони казали?

Усмішка відьми стала ще ширшою, оголивши підгнилі зуби.

— Що принц дуже засмутився після твоєї втечі.

Немов у лихоманці, я швидко почала розмірковувати. Чи не могла Присцилла почути щось зайве від них? Навряд чи стражники казали б щось важливе при полонених, але якщо так, то... О вищі сили, тільки б Присцилла не почула чогось надто важливого! У моїх планах було позбутися Дестіна руками Атанора, але якщо темний маг дізнається, що саме, окрім цілительського дару, потрібно принцу від мене, мені буде вкрай важко залишитися живою!

Поки я гарячково обдумувала її слова, то втратила пильність, і відьма наблизилася занадто близько до мене. Погляд її очей не віщував нічого доброго. Вчепившись у мене, Присцилла зашипіла:

— Ти знаєш, цілителько, що Дестін може робити з людьми. О, ти дуже добре це знаєш! Але я... Я кілька місяців трималася тільки на думці: «Повелитель прийде за мною». — її обличчя осяяла надзвичайно щаслива посмішка. — І він справді прийшов.

Дивлячись на цю божевільну, я мимоволі відчувала, що порятунок від її обожнюваного хазяїна був для неї майже релігійним дивом.

Раптом її небесна посмішка спохмурніла, а обличчя перекривила гримаса.

— Я повертаюся до свого дому, до свого великого повелителя. І що я бачу? Якусь дівчину біля нього. Не васала, не бойового мага, не сильну відьму і навіть не аристократку. Мені розповідають, що ти носиш його плащ, сидиш на нарадах, сперечаєшся з ним своїм недостойним язиком, залишаєшся з ним наодинці! — з рота Присцилли вилетіли бризки слини. — Хто ти така, щоб стояти поруч із ним? — її підборіддя ображено затряслося.

— Циллі, ти що робиш? Досить!

Присцилла перевела погляд на Самуїла, якому, вочевидь, набридло чекати мене в дуельній залі настільки, що він вирушив на мої пошуки. І дуже вчасно, хочу я сказати. Бо ще трохи — і ця відьма з'їла б мене заживо!

— Ти щось хотів мені сказати, Семе?

— Досить так поводитися. Леді Естер не заслуговує на подібне ставлення, — твердо повторив чоловік.

— А ти звідки знаєш? — глузливо засміялася Присцилла.

— Вона служить повелителю так само, як і ми. Леді Естер тут, щоб лікувати нас. Вона загоїла мої рани!

У коридорі почали з'являтися заінтриговані маги, яких зацікавила наша суперечка.

Почувся м'який голос Каїна:

— Циллі, мені здається, ти робиш поспішні висновки.

— Невже? Святі небеса, ви знаєте її п'ять хвилин! — відьма різко вибухнула. — П'ять хвилин! Я повернулася після катувань, а ви вже стали на бік цієї чужинки!

Каїн зробив крок до нас.

— Відпусти її, Циллі. Ми всі тут заради однієї мети. Не слід нам жерти одне одного.

Та Присцилла не заспокоювалася.

— Поки мене ламали в підвалах, її тут захищали! Ну пробачте, якщо я не готова одразу їй довіряти!

Але погляди Самуїла та Каїна були красномовними, та й інші послідовники не надто схвально спостерігали за діями відьми. Зрозумівши, що не отримає підтримки, Присцилла нахилилася до мене впритул і зашипіла так, щоб більше ніхто не почув:

— Знаєш, що мене найбільше здивувало, цілителько? У підземеллях Дестіна про тебе говорили частіше, ніж про самого Атанора.

Вона презирливо відпустила мій рукав і різко покрокувала геть.

А я залишилася стояти приголомшена. Що це було? Це був натяк? Вона щось почула і щось знає? Страх поволі почав пробиратися під шкіру й захоплювати моє тіло своїми щупальцями.