10. Маска для принца.

Пальці Атанора розмірено постукували по стільниці. З невимушеним виглядом він слухав, як Айзек доповідав:

— Люди принца погодилися на обмін. Але... чомусь мені не здалося, що сам Дестін про нього знає.

Замість збентеження я побачила на обличчі темного мага задоволення.

— Чудово. Отже, вони вирішили вислужитися перед принцом і зробити йому сюрприз. Це спростить нам роботу. — у будь-якій ситуації повелитель не переставав мислити стратегічно. — Самовпевнені підлеглі теж іноді бувають корисні.

Він махнув рукою, і двоє бойовиків підтягли ближче до центру зали знесиленого чоловіка в якомусь лахмітті. Вираз його обличчя був порожнім, наче йому було байдуже.

Із-за столу встав високий худорлявий чоловік років п'ятдесяти п'яти. Я не була з ним знайома й не знала його імені, але цей чоловік, здається, володів магією ілюзій.

Худорлявий почав робити якісь паси руками, і навколо бідолашного приреченого скупчилися клуби фіолетового туману. Не стримавшись, я зробила крок уперед і придивилася до людини в лахмітті пильніше.

Поступово його грубі риси обличчя ставали схожими на мої, і від цього мені було трохи моторошно. Ще хвилину тому перед нами був брудний незнайомець, а тепер я дивилася на... себе.

Я здригнулася й мимоволі торкнулася власного обличчя. Чоловік навпроти зробив те саме, ніби віддзеркалюючи мої рухи.

Повернулася до повелителя, який задоволено спостерігав за процесом, і, прочистивши горло, запитала:

— Він узагалі знає, що з ним зараз відбувається? І що на нього чекає?

Атанор навіть не повернувся до мене.

— Частково.

— Частково?

— Йому повідомили, що він допоможе справі, і, якщо буде кмітливим, то зможе втекти та вижити.

Я обхопила себе руками. Звісно, мене не могло вдовольнити таке пояснення. Людину фактично відправляли на смерть — це було зрозуміло майже кожному присутньому сьогодні в цій залі.

Коли в центрі замість обірваного бродяги стояла точна моя копія, Атанор нарешті перестав стояти статуєю й підійшов до двійника. Ретельно оглянувши його, він поклав руку йому на лоб, щось шепочучи.

Його дії тривали хвилини дві, а потім він подивився просто в обличчя фальшивій Естер і запитав:

— Як тебе звати?

Лялька з моїм обличчям закліпала повіками.

— Мене звати... — двійник раптом замовк, а потім подивився на свої руки: — Мене звати Естер.

Моєю спиною пробігли неприємні мурашки. Я так сильно бажала просто зараз бути подалі звідси, що зробила кілька кроків назад, не усвідомлюючи своїх рухів.

Та далеко втекти мені не дали. Повелитель різко розвернувся й підійшов просто до мене. Свердлячи своїми червоними очима, він узяв мене за руку й підніс її до свого обличчя долонею догори.

Від несподіванки я зойкнула.

Атанор без попередження махнув кинджалом і зробив невеликий надріз. Перехиливши мою поранену долоню, він накрапав крові на срібну підвіску, і червоний камінь усередині засвітився на якусь мить, а потім згас.

Поки я загоювала свою руку, він терпляче пояснив послідовникам:

— Я приховав ауру цього голодранця, а в підвіску помістив трохи магії Естер. Поки цей артефакт буде на двійникові, люди Дестіна не виявлять підміни. Але в нас буде лише дві години.

За командою повелителя всі бойовики стали в коло, і, коли відкрився портал, вони одночасно зникли в його сяйві.

Розгублена та знервована, я залишилася наодинці сама із собою. Усе, що я могла зараз робити, — це лише мовчки чекати й сподіватися, що магам вдасться забрати Присциллу Бісбрук живою та неушкодженою і в повному складі повернутися назад. Десь усередині я тихо сподівалася, що людина, яка зайняла моє місце, теж зможе звільнитися та втекти.

Секунди складалися в хвилини, а хвилини — в години. Я не знаходила собі місця й ходила з кутка в куток, наче загнана здобич.

Портал засяяв посеред зали саме тоді, коли я вже була настільки на нервах, що обсмикала собі весь рукав сукні.

Натовп людей, який неочікувано з'явився в приміщенні, на вигляд був кількісно таким самим, як і перед відходом, але вони були настільки мовчазні, що я встигла подумати про невдачу.

Висока постать Атанора відділилася від новоприбулих і тут же розсіяла мої сумніви, адже його обличчя виражало вдоволення та відносний спокій.

Коли натовп послідовників Атанора трохи розійшовся в різні боки, у центрі залишилася стояти згорблена худенька фігура. Жінка невисокого зросту в брудній чорній сукні, схудла та виснажена. Сплутане волосся спадало брудними пасмами на плечі, а на змарнілому обличчі привертали увагу синці та розбиті губи.

Схоже, це і була бойова відьма Атанора — Присцилла Бісбрук. З першого погляду мені було зрозуміло, що люди принца Дестіна з нею явно не панькалися.

Я вже хотіла підійти до жінки та запропонувати свою допомогу, просканувати її стан, трохи підлікувати цілительною магією, як раптом вона рушила до повелителя і впала на коліна просто йому під ноги.

У цій приниженій позі вона схопила руку Атанора й почала в якомусь захопленому трансі розціловувати її.

Я застигла, шокована таким вчинком, а вона все продовжувала цілувати руку Атанора, а потім перейшла на поділ його плаща.

— Я знала, що ви прийдете за мною, мій повелителю. Я знала, що ви не забудете про мене.

Атанор навіть не змінився в обличчі. Його вираз залишився байдужим. Він скупо відповів:

— Звісно, прийшов. Ти занадто корисна мені, щоб залишати тебе ворогу.

Та Присциллу, схоже, зовсім не засмутила така суха відповідь. Вона виглядала божевільно щасливою й продовжувала цілувати руки мага.

Коли терпіння повелителя дійшло межі і він, висмикнувши свій плащ із рук відьми, зупинив її, Присцилла нарешті звернула увагу на мене.

Наші погляди зустрілися.

У виснажених очах відьми миттєво зникли покірність і фанатичне поклоніння. Натомість — з'явилася насторожена оцінка, наче вона напружено намагалася зрозуміти й розгадати, що це за нове обличчя у свиті її господаря.