5. Під маскою покірності.

Попри погрозливу атмосферу, у якій я перебувала, мені жодного разу не спало на думку, що я помилилася у виборі покровителя. Бо Дестін Реджинальд Істеос Другий (так звали старшого, спадкоємного принца Ризанії) за роки вимушеного тісного спілкування став для мене справжнім кошмаром. Став тим, через кого я благала смерть прийти по мене й забрати із собою, — а поряд із цим не лякав навіть безжальний тиран.

Атанор був єдиним, хто за силою та могутністю переважав Дестіна та його армію магів. Тому, як би він зараз не залякував мене, я знала — його захист служить моїм цілям. А це було все, що наразі мені від нього потрібно.

— Ти що, заснула? — невдоволено прошипів чоловік. — Не смій ігнорувати мене, коли я розмовляю з тобою!

— Пробачте, повелителю, — покірно схилила голову. — Я хотіла спитати вас, що ви робитимете, коли люди принца Дестіна прийдуть? Рано чи пізно вони дізнаються, що ви захищаєте мене. Дестін нізащо не захоче віддавати вам цілителя. Ви впевнені... — на цих словах я замовкла. Було б дуже необачно й небезпечно натякати такому, як Атанор, що я сумніваюся в його силі та всемогутності! — ...що зможете виконати свою частину угоди, коли в цьому буде необхідність?

Я відразу пошкодувала про свої слова. Повітря в кімнаті миттєво наповнилося важким, гнітючим тиском, а голос Атанора знизився настільки, що став нагадувати шипіння змії.

— Ти смієш сумніватися в моєму слові, яке я тобі дав? Чи ти не занадто високої про себе думки, цілителько?

Я відчула, як холод пробігає по спині. Мимоволі стиснула пальці на краях його плаща, який досі лежав на моїх плечах.

Атанор зробив крок уперед, нависнувши наді мною своєю високою постаттю. У його червоних очах читалася холодна презирливість. Усмішка криво розтягнула його губи.

— Ти справді вважаєш, що я не подумав про це? Не твоя справа, як я розбиратимуся з цією проблемою, — гостро промовив він. — Твоя задача — вірно і старанно служити мені. Виконувати свою частину угоди без зайвих питань і без сумнівів. Зрозумiла?

— Так, повелителю, — швидко відповіла, опустивши погляд. — Пробачте мені. Я... дозволила страху говорити замість розуму.

Я стояла, не наважуючись підняти очі, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Кожне слово Атанора наче фізично торкалося шкіри, викликаючи смоктання під ложечкою.

Раптом у двері гучно та наполегливо постукали. Атанор на мить застиг, а потім ледь помітно повів рукою, і невидима магічна хвиля пройшла крізь дерево.

— Це Айзек, — холодно констатував він. — Заходь.

Двері відчинилися, і до кімнати ступив високий чоловік середніх років із короткою темною бородою. Він намагався тримати спину рівно і обличчя спокійним, але я одразу помітила знервованість у його очах і ледь помітне тремтіння кінчиків пальців.

— Повелителю, — схилив голову Айзек. Голос звучав набагато менш стримано, ніж він, мабуть, хотів. — Вибачте, що турбую. Щойно у замку з’явився Самуїл. Він мав перевіряти зовнішню територію. Він...поранений, і досить серйозно. Але... він притяг із собою найманця принца Дестіна. Живого.

Почувши ім'я свого переслідувача, я в ту ж секунду здригнулася.

Очі Атанора спалахнули зацікавленим, небезпечним блиском. Презирлива байдужість миттєво змінилася гострою увагою хижака, який відчув запах крові.

— Цікаво... — протягнув він. — Де вони зараз?

— У головному холі внизу, мій повелителю. Самуїл ледве тримається на ногах, але відмовляється від допомоги, поки не доповість вам особисто.

Атанор ледь помітно посміхнувся. Усмішка вийшла холодною і обіцяючою.

— Чудово. — Він різко повернувся до мене. — Ступай за мною, цілителько. І не смій на цей раз втрачати свідомість. На тебе чекає перше випробування.

Не чекаючи відповіді, маг розвернувся і широким кроком вийшов з кімнати, а я, закутана в його важкий плащ, поспішила слідом, плутаючись у подолі.