5. Під маскою покірності.

Попри загрозливу атмосферу, у якій вона перебувала, Естер жодного разу не спало на думку, що вона помилилася у виборі покровителя. Бо Дестін Реджинальд Істеос Другий (так звали старшого, спадкоємного принца Ризанії) за роки вимушеного тісного спілкування став для неї справжнім жахом наяву. Став тим, через кого вона благала смерть прийти по неї й забрати із собою, — а поряд із цим не лякав навіть безжальний тиран.

Атанор був єдиним, хто за силою та могутністю переважав Дестіна та його армію магів. Тому, яким би чином він зараз не залякував Естер, вона знала — його захист служить її цілям. А це було все, що наразі їй від нього потрібно.

— Ти що, заснула? — невдоволено прошипів чоловік. — Не смій ігнорувати мене, коли я розмовляю з тобою!

— Пробачте, повелителю, — покірно схилила голову Естер. — Я хотіла спитати вас, що ви робитимете, коли люди принца Дестіна прийдуть? Рано чи пізно вони дізнаються, що ви захищаєте мене. Дестін нізащо не захоче віддавати вам цілителя. Ви впевнені... — на цих словах вона замовкла. Було б дуже необачно й небезпечно натякати такому, як Атанор, що вона сумнівається в його силі та всемогутності! — ...що зможете виконати свою частину угоди, коли в цьому буде необхідність?

Дівчина відразу пожалкувала про свої слова. Повітря в кімнаті миттєво наповнилося важким, гнітючим тиском, а голос Атанора знизився настільки, що став нагадувати шипіння змії.

— Ти смієш сумніватися в моєму слові, яке я тобі дав? Чи ти не занадто високої про себе думки, цілителько?

Естер відчула, як холод пробігає по спині. Вона мимоволі стиснула пальці на краях його плаща, який досі лежав на її плечах.

Атанор зробив крок уперед, нависнувши над нею своєю високою постаттю. У його червоних очах читалася холодна презирливість. Усмішка криво розтягнула його губи.

— Ти справді вважаєш, що я не подумав про це? Не твоя справа, як я розбиратимуся з цією проблемою, — гостро промовив він. — Твоя задача — вірно і старанно служити мені. Виконувати свою частину угоди без зайвих питань і без сумнівів. Зрозумiла?

— Так, повелителю, — швидко відповіла Естер, опустивши погляд. — Пробачте мені. Я... дозволила страху говорити замість розуму.

Вона стояла, не наважуючись підняти очі, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Кожне слово Атанора наче фізично торкалося шкіри, викликаючи смоктання під ложечкою.

Раптом у двері гучно та наполегливо постукали. Атанор на мить застиг, а потім ледь помітно повів рукою, і невидима магічна хвиля пройшла крізь дерево.

— Це Айзек, — холодно констатував він. — Заходь.

Двері відчинилися, і до кімнати ступив високий чоловік середніх років із короткою темною бородою. Він намагався тримати спину рівно і обличчя спокійним, але Естер одразу помітила знервованість у його очах і ледь помітне тремтіння кінчиків пальців.

— Повелителю, — схилив голову Айзек. Голос звучав набагато менш стримано, ніж він, мабуть, хотів. — Вибачте, що турбую. Щойно у замку з’явився Самуїл. Він мав перевіряти зовнішню територію. Він...поранений, і досить серйозно. Але... він притяг із собою найманця принца Дестіна. Живого.

Естер, почувши ім'я свого переслідувача, в ту ж секунду здригнулася.

Очі Атанора спалахнули зацікавленим, небезпечним блиском. Презирлива байдужість миттєво змінилася гострою увагою хижака, який відчув запах крові.

— Цікаво... — протягнув він. — Де вони зараз?

— У головному холі внизу, мій повелителю. Самуїл ледве тримається на ногах, але відмовляється від допомоги, поки не доповість вам особисто.

Атанор ледь помітно посміхнувся. Усмішка вийшла холодною і обіцяючою.

— Чудово. — Він різко повернувся до Естер. — Ступай за мною, цілителько. І не смій на цей раз втрачати свідомість. На тебе чекає перше випробування.

Не чекаючи відповіді, маг розвернувся і широким кроком вийшов з кімнати, а Естер, закутана в його важкий плащ, поспішила слідом, плутаючись у подолі.