3. Коли володар виносить суд.

Величезні дубові двері широко розчахнулися, підкоряючись помаху руки Атанора. Кожен його важкий крок глухо відбивався від кам'яної підлоги, змушуючи серця присутніх трепетати.

Естер, ховаючись за спиною мага, обережно йшла слідом і підмічала вирази обличчя васалів. Декотрі були сповнені страху й тривоги. Деякі представники аристократії натягнули на обличчя кам'яні маски, демонструючи байдужість. А на деяких лицях було справжнє захоплення та благоговіння. Але всіх поєднувала одна поза — як один, вони стали на коліна, покірно схиляючись перед повелителем.

Столи ломилися від вишуканих страв і напоїв, а слуги, що підливали вино, застигли, мов статуї, чекаючи, поки знать підніметься з колін.

Біля центрального столу схилилися двоє: моложавий блондин у святковому парчовому колеті та струнка наречена поруч у розкішній мереживній сукні кольору слонової кістки.

— Повелителю... — підборіддя молодого нареченого подобострасно затремтіло.

Атанор підійшов ближче.

— Вітаю вас, мої вірні друзі та соратники. Радий бачити вас на цьому святі. Касторе, — він звернувся до нареченого, — вітаю тебе, мій друже. Не познайомиш мене зі своєю чарівною молодою дружиною?

Чоловік, якого Атанор назвав Кастором, ще раз уклонився й узяв дівчину за руку.

— Дякую вам, мій повелителю. Наш день став ще щасливішим завдяки вашій присутності. Мою дружину звати Альхена Маркеб. Вона із знатного роду Маркебів, які висловлюють вам свою прихильність.

Дівчина схилилася перед магом. Її вії затріпотіли, а на обличчі проступив ніяковий рум'янець.

— Для мене честь служити вам, Повелителю.

Атанор дивився на неї довго, наче оцінював рідкісну коштовність. Червоний відблиск у його очах на мить став м’якшим.

Раптом усмішка мага повільно зів’яла, а погляд став гострим, як лезо кинджала.

— Честь служити мені? — повторив він тихо, з легкою зневагою. — Справді, Альхено? Чи, може, честь — це просто зручне і вдале слово, щоб проникнути туди, куди тебе послали?

Естер, що стояла позаду, відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

Наречена зблідла. Її пальці мимоволі стиснули руку Кастора.

— Я… я не розумію, Повелителю. Мій рід відданий вам. Ми навіть передали вам коштовні дари — золото, стародавні артефакти, — щоб підтримати нашу спільну справу. Ви можете не сумніватися в нашій лояльності.

— Дари… — Атанор ледь помітно посміхнувся, але в цій посмішці вже не було нічого людського. — Дуже мило. Але знаєш, що мене цікавить значно більше? Як саме ти планувала збирати інформацію в моєму найближчому колі… щоб потім передавати її королю Ризанії?

У залі запанувала мертва тиша. Альхена розгублено кліпнула.

— Повелителю, я… я не розумію, про що ви говорите.

Кастор теж виглядав приголомшеним. Його обличчя набуло кольору попелу.

— Мій повелителю… мабуть, тут якась помилка. Альхена — чиста душа, вона не могла…

Атанор підняв руку, і Кастор миттєво замовк, наче йому затиснули рот невидимою долонею.

— Помилкою, Касторе, було думати, що я не перевірятиму кожну жінку, на якій одружуються мої васали. Мої люди стежили за твоєю милою нареченою ще тоді, коли вона навіть не підозрювала про їхню присутність. І доповіли мені… багато цікавого. Про таємні зустрічі, про зміст листів, які вона передавала. Про її завдання, яке полягало в тому, щоб стати якомога ближче до мене і проникнути в наше коло. Стати шпигуном у моєму домі.

Естер відчула, як холодний жах повільно огортає її груди. Вона не могла відвести погляду. Страх змішувався з дивним, гірким полегшенням — принаймні Атанор не прикидається милосердним. Він навіть не намагається.

Кастор упав на коліна, тремтячи всім тілом.

— Повелителю, благаю… Це мусить бути помилкою! Я кохаю її! Вона не могла зрадити…

Альхена теж опустилася на підлогу, сльози котилися по її щоках.

— Ні! Це неправда! Ви помиляєтесь! Пощади… Я зроблю все, що завгодно! Простіть мене!

Атанор мелодійно засміявся. Але у цьому сміху не було радості — лише холодна, презирлива огида від чужого відчаю.

— Ви знаєте, що зрада не має прощення ні для кого. Але не хвилюйтеся… я швидко.

Він повільно підняв руку, і невидима сила, важка й безжалісна, схопила Альхену й різко витягнула її з-за столу. Дівчина з криком пролетіла кілька метрів по кам’яній підлозі й упала просто до ніг Атанора.

— Ні! — закричав Кастор.

Альхена схопилася за горло, її очі розширилися від жаху. Атанор повільно стиснув пальці в кулак. Обличчя нареченої почервоніло, потім стало багровим. Вона хрипіла, дряпаючи нігтями невидиму руку.

Естер мимоволі відступила на крок, притиснувши долоню до грудей. Серце калатало так сильно, що здавалося, розірве ребра.

Нарешті Альхена обм’якла, як зламана лялька, і впала на холодну підлогу з глухим звуком. Мертва тиша запанувала в залі. Ніхто не наважився навіть дихнути.

Атанор опустив руку й байдуже глянув на Кастора, який ридав, схилившись над тілом дружини.

— Нехай це буде уроком для всіх, — чітко промовив він. — Тут немає місця слабкості. І немає місця зраді.

Потім він повернувся до Естер. У його червоних очах замість жалю проглядалася лише холодна оцінка та ледь помітне задоволення.

— Цілителько, підійди ближче, я хочу представити тебе своїм друзям.