Глава 1. Міра. Кросівки для Попелюшки

Я стояла перед дзеркалом в передпокої, уважно оглядаючи своє відображення. Здавалося, все було ідеально, саме так, як радять усі ті статті в інтернеті, що починаються словами: “Щоб вдало пройти співбесіду, ви повинні…”

Взяла з пуфика сумочку і рушила до дверей, аж тут відчула щось не те.

Поглянула вниз — і побачила, що ремінець моєї правої туфлі обірвався, і тепер тягнеться за мною по підлозі. Я розгублено дивилася на це неподобство. Ну чому, чому зі мною постійно щось трапляється?

От і вчора, хто мене змушував на ту авантюру? Я мимоволі заплющила очі і побачила, як наяву, чоловіка в масці… Те, як він дивився на мене, а потім припав губами до моїх губ…

Мабуть, ремінець ще вчора постраждав, у тому дивному місці. Я тоді кілька разів спіткнулася і мало не впала. А сьогодні він уже “не витримав лихої долі”...

Нести туфлі в ремонт не було часу, бо до співбесіди залишалася всього година, а мені ще треба було добратися на інший кінець міста. Ще й жінка, з якою я розмовляла по телефону, попередила, що запізнюватися категорично не слід. 

“Шеф понад усе цінує пунктуальність”, — здається, саме так вона й сказала. 

Я зітхнула і скинула туфлі. Зазирнула у шафку, де зберігалося взуття, хоча наперед знала, що більше нічого в діловому стилі в мене не було. Я більше любила невимушений одяг, тож у шафці були різні кеди, кросівки, босоніжки… Мені на очі трапилась самотня туфелька із дивного матеріалу, схожого на силікон, що, однак, блищала, наче скло, і я мимоволі скривилася.

Ну, піду в кросівках, а що робити… Скажу в разі чого, що це новий варіант офісної моди…

                                       ***

Коли сиділа в таксі, то так нервово крутила головою, що таксист запитав, чи в мене все добре. 

— Я просто їду на співбесіду, і боюсь, що буде затор або якась аварія, — сказала я йому. — Мені постійно не щастить…

— Інколи те, що ми вважаємо невезінням, врешті-решт, навпаки дуже нам допомагає, — сказав він філософським тоном. — А ви встигнете, я вам гарантую. Вам на котру, я так розумію, на десяту? 

— Так, — відповіла я. — Ще й бос дуже пунктуальний, то ви, будь ласка, привезіть мене трохи раніше… Краще я там почекаю…

— Добре, зроблю все, що в моїх силах, — весело сказав чоловік і виїхав на автобусну смугу. 

Ми дійсно швидко обʼїхали затор і вже за десять хвилин я була перед високою офісною будівлею.

 Зайшовши досередини, я трохи невпевнено пішла до ліфта. Здається, мені на найвищий поверх? До ліфтової кабінки разом зі мною зайшов якийсь симпатичний молодий чоловік і усміхнувся мені:

— Вам на який поверх? — запитав він. 

 — На останній, я у компанію “Home, sweet home”, — теж усміхнулася я у відповідь. 

— О, ви новенька? Я теж працюю на Романа Стеценка, — енергійно сказав він. — У нього найкраща компанія в сфері, найшвидше розвивається, а ще він найдобріший шеф з усіх можливих! 

 — Мені ще тільки належить з ним познайомитися, — відповіла я, — приїхала на співбесіду. Але ви мене трохи заспокоїли…

— Він не любить тільки запізнень, — сказав хлопець. — До речі, я — Макс. Працюю у відділі продажів.

Саме коли він сказав ці слова, ліфт зупинився і дверцята відчинились перед нами.

— Приємно познайомитися, а я Міра, — сказала я, виходячи з ліфта. — Тобто Мирослава..

— Сподіваюсь, скоро станемо колегами, — він підморгнув мені. — А кабінет шефа в кінці коридору, — він вказав рукою на ідеально білий коридор. 

Стіни були прямо сліпучо-білосніжними, дизайн — мінімалістичним, але дуже стильним. Тут були квіти, багато вікон і простору. 

Мені тут все подобалось, і я вже уявила, що буду тут працювати… А ще, що здійсниться те, чого я очікувала від нової роботи… Це було дуже важливим для мене, і могло повністю змінити моє життя.

Я підійшла до дверей, на яких була табличка “генеральний директор”, і постукала. І саме в цю мить двері відчинились. Але з них буквально вискочила якась дівчина з невдоволеним виразом обличчя. Вона гримнула дверима і тільки потім помітила, що мало не збила мене з ніг.

— А ти ще хто? — непривітно запитала вона, насупившись.

— Мені призначили співбесіду, на десяту, — відповіла я. 

— Ну, тоді самий час заходити. Він страшенно не любить тих, хто порушує його правила, — хмикнула вона і пішла геть, злегка відштовхнувши мене зі свого шляху.

Я провела її поглядом і повернула дверну ручку. Опинилася у невеликій затишній приймальні, але вона була порожня. Далі прямо переді мною були ще одні двері, певно, там і сидів сам генеральний. Я підійшла до них і знову постукала. 

— Іро, якщо ти хочеш прикинутись, що щойно не влаштувала цю істерику, можеш навіть не намагатись, — почула я жорсткий чоловічий голос. — Я перевів тебе в продажі, більше ти не будеш сидіти в приймальні, надто знахабніла, підлизування не допоможуть. 

 — Добрий день, — я прочинила двері і поглянула на чоловіка, що сидів за столом. — Я прийшла на співбесіду…