РОЗДІЛ 16. СОФІЯ

Екіпаж зупиняється перед будинком лікаря Вальдбурга саме тоді, коли сутінки м’яко огорнули вулицю. Чесно кажучи, після всього, що сталося сьогодні, я не планувала нікуди їхати — понад усе хотіла зачинитися у своїй кімнаті й побути на самоті. Але атмосфера довкола була цілковитою протилежністю моєму похмурому настрою. Щойно Катря дізналася, що лікар Вальдбург запросив нас усіх на вечерю, вона засяяла так, ніби їхала на святковий ярмарок. Без упину пригладжувала стрічку у волоссі й раз у раз перепитувала, чи не зім’ялася її сукня. А тітка Ганна… Я ніколи не бачила її такою живою. Вона годинами обирала сукню, приміряючи то одну, то іншу, а кухня весь день була наповнена ароматом ванілі, горіхів та меду. Тітка приготувала для вечері свій фірмовий маковий штрудель із медовою поливкою. Дивлячись на її старання, я розуміла: було б жорстоко зіпсувати цей вечір. Поки ми вбиралися, Ярина навіть пожартувала, що скоро в неї нарешті з’явиться "тато".

— Зачекайте ще хвильку, дівчатка, — лагідно промовляє тітка Ганна, зупинившись біля будинку лікаря Вальдбурга. Вона знову уважно оглядає себе, тоді нас, і міцніше стискає в руках кошик із штруделем.

— Ніколи не думала, що ходитиму з мамою на побачення, — хихикає до мене Ярина, прикриваючи рот долонею.

— Це не побачення, а дружня вечеря, — заперечує тітка, одразу ж почервонівши так, що рум’янець проступає навіть крізь вечірні сутінки. Вона нахиляється до Катрі й обережно пригладжує їй комірець.

— Якби мені хтось сказав, що лікар Вальдбург стане твоїм кавалером, я б не повірила, — провадить своє Ярина.

— Він не мій кавалер, — хитає головою тітка Ганна.

— То коли ви одружитесь, ви станете мамою Міхаеля? — серйозно перепитує Катря, дивлячись на тітку широко розплющеними очима.

Ми з Яриною вибухаємо сміхом.

— Дівчата, поводьтеся пристойно, — мовить тітка Ганна, але в кутиках її губ тремтить усмішка, яку вона марно намагається приховати.

Ми піднімаємося сходами й зупиняємося перед масивними дверима. Тітка Ганна все ще виглядає збентеженою, тож я вирішую не баритися й сама тягну за шнур дзвоника.

За мить двері відчиняються, і на порозі з’являється фрау Ґертруда.

— Добрий вечір, — на її обличчі грає стримана посмішка. — Лікар Вальдбург уже чекає на вас у вітальні.

Вона відступає вбік, запрошуючи нас зайти. Щойно ми переступаємо поріг, коридором лунає тупіт.

— Катря! — вигукує радісний Міхаель і майже врізається в мою сестру.

Його очі світяться таким щирим захватом, що це остаточно розсіює мої сумніви щодо цього вечора. Я правильно зробила, що погодилася на вечерю в домі лікаря Вальдбурга. Міхаель хапає Катрю за руку й веде за собою до вітальні. Ми йдемо слідом.

Лікар Вальдбург чекає на нас у кріслі з книгою в руках. Свічки у срібних канделябрах додають кімнаті глибини й затишку.

Він одягнений у чорний камзол, кремовий шовковий жилет і бездоганно білу сорочку з акуратно зав’язаною шийною хусткою. Манжети виглядають із рукавів рівно настільки, щоб підкреслити охайність, а не пиху. Волосся припудрене, але без надмірності. Та все одно помітно, що він готувався до цієї вечері — його вбрання не буденне, а урочисте. 

Лікар Вальдбург підводиться, кладе книжку на маленький столик поруч і робить крок назустріч.

— Пані Ганно… я радий, що ви прийняли моє запрошення, — мовить він.

І одразу, ніби спохопившись, додає:

— Тобто… я всім радий. Радий бачити вас у своєму домі.

Ми з Яриною перезираємося. Вона ледь помітно штовхає мене ліктем у бік — мовляв, які ж вони милі, обоє.

Лікар Вальдбург справді поводиться розсіяніше, ніж зазвичай. Ніби оголив емоції, які так довго ховав за стриманістю та професійною незворушністю.

Тітка Ганна простягає вперед кошик.

— Я принесла штрудель…

І, не даючи йому часу відмовитися, буквально вкладає кошик йому в руки. Лікар тримає його так розгублено, ніби це скляна колба з небезпечною отрутою. Хоча, певно, з колбою він почувався б значно впевненіше. Видовище й справді кумедне.

— Пані Ганно, не варто було… Тобто, це надзвичайно люб’язно з вашого боку… я…

Фрау Ґертруда з’являється поруч і забирає кошик у лікаря Вальдбурга. Той зітхає з полегшенням.

— Дякую, пані Ганно, за гостинець, — мовить економка з легким нахилом голови і зникає в напрямку кухні.

Лікар прокашлюється, повертаючи собі звичну врівноваженість.

— Прошу до їдальні.

Ми розміщуємося за столом, і за першими ж стравами початкове зніяковіння поволі тане. Лікар підтримує розмову легко й невимушено — розповідає цікаві випадки зі шпиталю. Тітка Ганна згадує про майбутній ярмарок на площі. Світло свічок м’яко коливається, срібні прибори тихо дзенькотять об порцеляну. Запечена телятина зі спаржею добре смакує. 

Коли фрау Ґертруда подає штрудель тітки Ганни, лікар урочисто просить розрізати його саме «господиню рецепта». Тітка вкотре за вечір червоніє, але погоджується.

Ця вечеря дивним чином нагадує родинну. І, судячи із задоволених облич, не лише мені спадає на думку це порівняння.

— Надзвичайно, — щиро каже лікар після першого шматка. — Пані Ганно, ви могли б скласти конкуренцію найкращим віденським кухарям.

— Так, моя мама повна талантів, — не втримується Ярина.

Міхаель і Катря, швидко доївши десерт, піднімаються до Міхаеля в кімнату, сміючись і шепочучи змовницьки.

Ми повертаємося до вітальні. З Яриною сідаємо на диван, тітка Ганна — в крісло. Лікар наливає нам по келиху вина, а тоді й сам сідає в крісло навпроти й запитує:

— Софіє, як просуваються справи з роботою?

У кімнаті на мить западає тиша. Навіть потріскування свічки здається надто гучним.

Він дивиться на мене, очікуючи відповіді.

— Мені відмовили у п’яти аптеках, — відповідаю.

Тітка Ганна опускає погляд. Ярина ледь стискає мою руку.

— Я міг би за тебе поручитися, — пропонує лікар Вальдбург.