РОЗДІЛ 15. СОФІЯ

Легкий вітерець колише стрічки на капелюшках панянок, а площа Ринок наповнена ароматом свіжого хліба й ранкової кави. Сонце лише підіймається над дахами, торкається бруківки світлими смугами, спалахує у шибках кам’яниць і тихо золотить мідні вивіски крамниць — ніби в місті немає нічого, окрім радості й достатку. Над дверима гойдається щит із намальованими ножицями, далі блищить аптечна чаша зі змією, а з-під аркад долинає гомін торговців і дзвінкий передзвін монет.

А я щойно отримала четверту відмову.

У першій аптеці мені пояснили, що «панна за прилавком — це зайва цікавість для клієнтів». У другій зітхнули, що в них «і так достатньо учнів, а жіночий розум більше схильний до сентиментів, ніж до точності». У третій аптекар довго розглядав мої руки й мовив, що вони «надто тендітні для важких ступ і товкачів», хоча я з дитинства товкла кору й сушила трави не гірше за будь-кого з його підмайстрів. У четвертій мені порадили… вийти заміж.

Я роблю глибокий вдих і заходжу до останньої — до аптеки дядька Івана Сеньковича. Він знав мого батька. Більше того — навчався в нього. Батько запрошував його на вечері до нас, і вони годинами сперечалися про нові способи перегонки спирту й віденські медичні трактати. Якщо не він простягне мені руку допомоги — то хто ж іще?

Тут пахне інакше, ніж у нашій аптеці, — терпким аїром і свіжою вощиною*. Але це й не дивно: кожна аптека має свій запах трав, який підкреслює характер власника. Принаймні я так думаю. Обожнюю цей запах різнотрав’я.

Дядько Іван стоїть за конторкою** й перераховує порцелянові баночки. Побачивши мене, він на мить завмирає, і я помічаю, як тінь невпевненості ковзає його обличчям.

— Софіє… — він відкладає записник.

— Дядьку Іване, — починаю прямо й підходжу ближче, намагаючись упіймати його погляд. — Візьміть мене на роботу. Ви знаєте, на що я здатна. Я пам’ятаю всі пропорції теріяку***, можу готувати складні витяжки, я…

— Софіє, я не можу взяти тебе до себе в аптеку, — перебиває він мене не владно, але впевнено.

Ця фраза остаточно трощить мою надію. Я чую її вже вп’яте за день. Більшість тих, хто відмовляв мені сьогодні, опускали очі або ховалися за паперами, але Сенькович дивиться просто. На його обличчі застигла дивна гримаса — м’які зморшки біля очей, зітхання, ледь помітне хитання головою. Він ніби щиро співчуває мені, та я бачу: його рішення непохитне.

— Дякую, що приділили мені час, — витискую з себе. Слова дряпають горло. Я розвертаюся, щоб піти, відчуваючи, як відчай пульсує в кожній клітині мого тіла.

— Слухай, — він раптом виходить з-за конторки й зупиняє мене жестом. — Ліпше тобі поїхати зі Львова з нареченим. Почати все наново. Воно й на душі легше буде, і…

— Я нікуди не збираюся їхати з міста. А про мою душу я сама подбаю! — мов батогом, відрізаю я.

Дядько Іван здригається від мого різкого тону.

— Софіє, я б не проти… — промовляє стримано, з осторогою, ніби я здатна зараз учинити щось нерозважне. — Ти дуже здібна дівчина, справжня донька свого батька. Я бачив, як ти працювала в нього. Але… — він затинається й озирається на зачинені двері в підсобку, наче там причаївся невидимий свідок, що ловить кожне його слово. — У мене самого доньки. Я не хотів би, щоб твоя присутність тут… якось зашкодила їм. Їхній репутації.

— В мене що, чума? Чи виріс хвіст? Що зі мною не так і як моя присутність в аптеці може зіпсувати життя вашим донькам? Невже знання латини чи вміння важити порошки стали смертельно небезпечними?

Щоки палають, пальці до білих кісточок стискаються в кулаки, ховаючись у складках спідниці. Дядько Іван не відповідає одразу. Він повільно міряє мене поглядом — від голови до черевиків, затримуючись на моєму обличчі так довго, що мені хочеться вмитися. 

— Софіє… місто говорить, — виправдовується Сенькович, розводячи руками. — Але я не засуджую тебе. У тебе складе становище.

— Про що говорить місто? — тримаю голову так високо, ніби я імператриця.

Мені не соромно. Немає за що. Я чудово розумію до чого хилить дядько Іван і звідки ростуть ноги в цих брудних чуток. Теодор Рот. Він попереджав мене, що не зупиниться. І тепер, коли Каміль поїхав, він сповна відчув вседозволеність. Знає, що я залишилася без захисту, — і оббріхує мене ще завзятіше.

Сенькович виглядає приголомшеним. Моя прямота його лякає. Він чекав, що я принишкну або втечу в сльозах. Він уже виніс мені вирок — «пропаща». Зробив це м’яко, навіть ввічливо, але це ніяк не змінює його зневажливого ставлення до мене.

— Софіє, я не візьму тебе на роботу, — повторює, і цього разу його голос твердішає. — Якщо твій наречений дозволяє тобі таке… то, може, ліпше вже працюй із лікарем Вальдбургом і далі. Очевидно, ти вмієш йому догодити значно краще, ніж інші його учні… половину з яких він розпустив.

Я не згадую про наші скасовані заручини з Камілем — це лише погіршить моє становище. Але й ковтати подібні слова я не стану.

— Набагато легше повірити в те, що жінка спить із кимось, ніж у те, що вона старанно працює і її працю гідно оцінили! Вам зручніше вважати мене розпусною, ніж дати шанс. Яке ж це нице й боягузливе виправдання власної байдужості!

Дивлюся йому просто в очі, не дозволяючи собі навіть кліпнути.

— Бажаю вам, дядьку Іване, щоб про ваших доньок ніколи й ніхто не думав так, як ви зараз думаєте про мене. 

Вибігаю з аптеки й гримаю дверима з такою силою, що дзвоник над ними не просто калатає — він захлинається, ніби від обурення, як і я.

Я йду площею Ринок, не розбираючи дороги. Люди сміються, торгуються, кудись поспішають. Я вдихаю глибше. Мені потрібно провітрити голову. Подумати.

У мене залишилося зовсім трохи заощаджень. Кілька срібних монет, захованих у скриньці в моїй кімнаті. Увесь мій одяг ще й досі в будинку Каміля. Коли тітка Ганна з Яриною прийшли його забрати, Констанція не дозволила їм навіть переступити поріг. Лікар Вальдбург хотів втрутитися, та це лише підтвердило б те, у що вона й без того вірить. Я зупинила його.