Ярина сидить на краю ліжка, розслаблена й спокійна. Вона тримає в руках порцелянове блюдце з андрутами — тонкими вафлями, перемазаними густим кремом із трояндовим варенням. Це десерт, який кухарка Каміля готує майстерно, і хрускіт вафлі в тиші кімнати звучить легко й безтурботно.
Я ж нервово ходжу по кімнаті й пакую свої та сестри речі. Укладаю до скрині важкі книги, дбайливо перекладаю тканиною флакони парфумів та ліків, поспіхом згортаю одяг. Відколи Каміль поїхав кілька днів тому, тривожне передчуття не покидає мене — воно пульсує в скронях, ніби ось-ось має статися щось невідворотне.
— Ти ж знаєш, що тобі не обов’язково збирати речі прямо зараз, — каже Ярина, відламуючи ще шматочок андрута. — Каміль дозволив тобі залишитись у його домі. Навіть якщо він повернеться з Праги за кілька місяців, він точно не виставить вас на вулицю. Ти можеш просто трохи відпочити й насолодитися життям.
Зупиняюся біля столу, міцно стискаючи в руках ляльку Катрі. Погляд мимохіть падає на витончену ліпнину на стелі. Тут гарно. Тут безпечно. Ми одягнені та ситі, але це не мій дім. Я не можу й далі користатися добротою чоловіка, з яким у мене немає майбутнього. Це просто неправильно.
— Я хочу відвезти більшість наших із Катрею речей назад у кам’яницю, — відповідаю я. — Ти казала, що ви мою кімнату не займали для майстерні. Нехай краще речі стоять там. Коли Каміль повернеться, ми не житимемо разом. За ці кілька місяців мені потрібно знайти роботу і покинути його маєток.
Я знову починаю ходити по кімнаті, гарячково збираючи речі.
— Софіє, ти могла б поговорити з лікарем Вальдбургом. Упевнена, він охоче візьме тебе до себе у практику, — Ярина з’їдає останній шматочок андрута й відставляє порожнє блюдце на стіл.
Важко зітхаю і опускаюся на ліжко поруч із нею.
— Після пліток Теодора і нашого з Камілем розриву... не думаю, що йти до лікаря Вальдбурга — гарна ідея. Це лише підживить чутки, ніби між нами щось є, і мені вже ніколи не виправдатися. Люди охочіше повірять, що я ділю з ним ліжко, ніж у те, що я просто добре знаю свою справу.
Ярина присувається ближче й лагідно обіймає мене за плечі.
— Можна попитати в інших аптекарів — хтось із них точно знайде для тебе місце. Більшість знала твого батька. Хтось та й допоможе. Ти ж у мене така розумниця.
— Сподіваюся, бо ідей, що робити далі, у мене не так вже й багато.
Аптека батька завжди була для мене цілим світом — затишним і впорядкованим. Я ніколи не думала, що мені доведеться шукати іншого заробітку. Я змирилася з тим, що не зможу вивчати медицину в університеті, але як прийняти думку, що мене більше не допустять до прилавка?
Змішувати порошки в порцеляновій ступці, відмірювати краплі настоянок, зважувати інгредієнти на аптечних вагах, перебирати сушені трави, вдихаючи терпкий аромат шавлії й гіркого полину… Я обожнюю це все. В аптеці я почуваюся у своїй стихії. Тут усе зрозуміле: кожна склянка має своє місце, кожен рецепт — точну пропорцію. Чим іще я можу займатися, якщо не цим? Чи зможу стати простою покоївкою, швачкою чи кухаркою після того, як тримала в руках аптечні ваги для найскладніших рецептів?
Коли ми з Камілем обговорювали наше майбутнє, він, звісно, був проти того, щоб я працювала в аптеці — мовляв, це не личить дружині чоловіка його становища. Але, зрештою погодився, що я могла б допомагати у шпиталі боніфратрів як благодійниця. Такий варіант мене влаштовував… раніше. Але не тепер.
Мені потрібно дбати про Катрю, а отже, я не можу дозволити собі працювати лише заради задоволення. Мені потрібна справжня робота — з платнею. Намагаючись відігнати задушливі думки про майбутнє, я змінюю тему.
— А ти вже отримала листа від Яна? Ти ж так на нього чекала, — питаю подруги.
Ярина опускає очі. Вона вагається, перебираючи пальцями складки своєї сукні, і ця несподівана мовчанка змушує мене напружитися.
— Що таке? Щось сталося? — стривожено дивлюся на неї. Зі своїми постійними клопотами я геть випала з її життя.
Ярина важко зітхає, нарешті піднімаючи на мене погляд.
— Я не вмію тримати від тебе секретів, Софіє. Та й усе одно, коли Тереза повернеться з Кракова, вона, швидше за все, тобі розповість.
— Розповість що?
— Ян отримав листа від Якоба.
При згадці його імені в грудях стає тісно. Я ніколи не цікавилася життям Якоба відтоді, як він поїхав до Відня. Не хотіла ятрити рани, що ще не загоїлися, не хотіла знати, як він там — без мене. І тепер я теж не певна, що готова слухати Ярину. Вона раніше ніколи не згадувала Якоба, хоча він — найкращий друг Яна, і цілком природно, що вони листуються. Але якщо вже подруга заговорила про нього зараз, значить, сталося щось важливе.
«Сподіваюся, з ним усе добре», — встигає промайнути думка, перш ніж я наважуюся запитати:
— І що пише Якоб? — питаю я, відчуваючи, як від власного голосу в горлі дере.
Подруга мовчить. Ця пауза стає настільки гучною, що я чую власний пульс у вухах.
— Ярино, кажи вже!
Вона дивиться мені в очі — вони повні такого щирого жалю, що мені хочеться зажмуритися.
— Якоб запросив Яна на свої заручини, — винувато промовляє Ярина. На її обличчі змішуються співчуття й провина, ніби це вона щойно винесла мені вирок, і їй невимовно боляче бути його вісницею.
Здається, стіни кімнати починають тиснути на плечі. Я знала, що це станеться. Рано чи пізно мусило статися.
А чому б і ні? Він молодий, привабливий, вільний…
Але знати це теоретично й почути вголос — різні речі. Це боляче.
Тепер Якоб справді не мій. Недосяжний. Назавжди втрачений.
****
Надвечір небо затягують важкі дощові хмари, і грім гуркотить так люто, ніби сам Господь гнівається на цей світ. Я щойно провела Ярину й зазираю на кухню — знаю, як Катря любить крутитися там, особливо коли печуть щось солодке. Сестра обожнює готувати й навчається всього напрочуд швидко.
Та на кухні її немає. Я виходжу на двір. Усміхаюся — певно, знову знайшла собі якусь справу в саду. Вона ніколи не сидить без діла.
#752 в Любовні романи
#12 в Історичний любовний роман
#49 в Молодіжна проза
Відредаговано: 27.04.2026