Розділ 13. СОФІЯ

Каміль підводиться і йде до вікна з горнятком у руках. Я встаю слідом, розгублена, не знаючи, що сказати.

— Вчора я був у борделі, — буденно промовляє він.

Я кривлюся. Навіть не намагаюся приховати, наскільки мені гидко це чути.

— І знаєш, — продовжує Каміль, ігноруючи мій вираз обличчя, — одна повія розповіла мені цікаву історію.

Він робить довгу паузу, дивлячись у сад, де грається Катря. Сестра помічає його у вікні й весело махає рукою. Каміль тепло всміхається їй і махає у відповідь, на мить стаючи колишнім — тим, кого я знала до вчорашнього вечора.

Мене завжди захоплювала його здатність до самоконтролю. Окрім тієї розбитої вази, я ніколи не бачила, щоб він проявляв агресію чи був із кимось нечемним. Це стосувалося нас із Катрею, слуг і навіть його найскладніших ділових партнерів.

— Для чого ти мені це кажеш? — запитую я, саме так, як і очікував Каміль.

— Бо життя — дивна штука, Софіє. Ніколи не знаєш, що саме підштовхне тебе до правильного рішення.

— О, то ти знайшов правильне рішення в борделі? — мій голос бренить сарказмом. Не такої розмови я очікувала. — Тільки не кажи, що та повія підказала тобі порвати зі мною. Бо якщо я і завинила перед тобою, то це не означає, що готова вислуховувати про твої розваги. Це принизливо, Камілю!

— Те, що мені розповіли, стосується не мене, а тебе, — промовляє він зосереджено.

— Мене? — я мимоволі вказую пальцем на себе. — Невже тобі розповіли, що я потай працюю в борделі? Не здивувалася б, якби Теодор пустив таку чутку.

Каміль відходить від вікна, ставить порожнє горнятко на стіл і, так і не глянувши на мене, повільно продовжує:

— Минулого року в бордель приходив один хлопець. Спочатку він був веселим та безтурботним, багато сміявся, а потім зник на деякий час. А коли з’явився знову — на ньому лиця не було. Він не шукав розваг чи любощів, а лише напивався до нестями, щоб забутися. І весь час говорив про дівчину, яка розбила йому серце.

— І яка ж моя роль у цій історії? — запитую я, не в змозі збагнути, до чого він хилить. Логічний зв'язок ніяк не нащупується, і це дратує.

Каміль нарешті обертається до мене, відірвавшись від споглядання саду. Його очі тепер пронизують мене наскрізь, випалюючи залишки моєї впевненості.

— Той хлопець, Софіє... про якого я почув історію — то був Якоб Вальдбург.

Я завмираю. Повітря в легенях раптово закінчується, а кімната починає пливти перед очима. Каміль мовчки вивчає мою реакцію. Я німію. Слова застрягають у горлі, наче гострі друзки скла.

— Він не назвав імені тієї, хто завдав йому болю, — веде він далі рівним тоном. — Але це була ти. Так?

— Чому ти... чому ти так думаєш? — мій голос звучить ледь чутно.

— Я бачив, як Якоб Вальдбург на тебе дивився ще на балу в Замойських. Але не думав, що між вами все настільки серйозно.

— Я не зраджувала тобі! 

— Я й не кажу, що ти мені зраджувала. Але, здається, Рот таки не зовсім помилявся щодо Вальдбургів. Вони мають до тебе слабкість. Кожен по-своєму. І я їх розумію... бо тебе неможливо не любити.

Відчуваю, як крихкий фундамент нашого спільного життя тріщить під ногами — ми стоїмо на самому краю прірви.

— Камілю, ми можемо спробувати бути щасливими, — я підходжу до нього майже впритул, мій голос тремтить від відчаю. — Я обіцяю, що докладатиму більше зусиль. Останнім часом ми багато всього пережили, але ми впораємося, от побачиш...

Я обхоплюю його за міцні плечі, хочу бодай трохи сколихнути його, витягнути з цього похмурого стану. Але він непохитний, наче скеля, об яку розбиваються мої благання.

Каміль повільно, але рішуче бере мої долоні у свої. Його пальці холодні, а хватка така міцна, що я на мить затамовую подих. Він відстороняє мої руки від себе і робить крок назад. Між нами знову утворюється прірва, і цього разу вона здається бездонною.

— Софіє, ти кохаєш Якоба Вальдбурга. Це він — той, кому належить твоє серце, вірно?

Я бачу, як він крок за кроком збирає цей болючий пазл у своїй голові. Кожна деталь стає на місце, витісняючи мене з його життя.

— У нас немає з Якобом жодного шансу, — я відчуваю, як щоки палають, а голова йде обертом. — Він поїхав у Відень, і я впевнена, що уже давно дає собі раду без мене.

Каміль сумно всміхається, і в цій посмішці стільки гіркоти, що мені хочеться закрити очі. 

— Гадаєш, тебе так легко забути, Софіє?

— Гадаю, що перше кохання не для всіх має бути щасливим, — відказую я, намагаючись вхопитися за залишки самовладання. — Можливо, нам з Якобом просто не судилося бути разом.

— Звідки тобі знати, якщо ти навіть не спробувала.

Я дивлюся на нього, і страх перед невідомістю заповнює все моє єство. Отже, це кінець. Я відчуваю це серцем, тілом, бачу по його очах: Каміль не змінить свого рішення. Єдине, що мені лишається — прийняти цю неминучість.

— Камілю... що буде далі? 

— Завтра я їду в Прагу у справах, — впевнено відповідає він, вочевидь все вже вирішивши наперед. — Мене не буде кілька місяців. Весь цей час ти і Катря можете залишатися в будинку. Користуйтеся всім, як і раніше. А коли я повернуся... ми вигадаємо, як розірвати наші заручини максимально безболісно.

Голосно зітхаю, відчуваючи, як важкий тягар цієї розмови тисне мені на серце.

— Я не хочу зашкодити твоїй репутації, — продовжує він, і я йому вірю. Беззастережно.

Але ж не всі навколо такі благородні, як Каміль. Є багато таких, хто з радістю розірве мене на шматки, щойно з’явиться перший привід для пліток. І я маю бути готовою до цього. Маю знайти спосіб захистити себе і свою сестру.